Глава шоста. Люди.

    Йшов другий день літа. Вадим так і не був знайдений. Він наче під землю провалився. Мене це продовжувало хвилювати, але я насправді вже не знаю, чи настільки сильно, як в перші два дні. 

    А чи мене дійсно зараз це так сильно хвилює, як до цього? Все-таки, зовсім скоро - можливо, навіть вже завтра, - мені  доведеться вже шукати людей. Можливо, це мене хвилює зараз все сильніше і сильніше. Воно й не дивно. Така подія...

— Слухай, я тут вчора вечором думала... - Почала Саша сьогодні зранку, коли ми вже ось-ось повинні були завершити хоч якесь прибирання вулиці. Ніхто з друзів ще не прийшов, тому сестра вирішила розпочати цю тему. - Вадим до того, як зник... Він казав тобі щось дивне? Або, може, його поведінка тобі здавалась дивною? Бо у нього сто відсотків повинні бути мотиви для цього. Але які...

    Я трохи сильніше стисла декілька каменів, які відносила в сторону. Гадаю, мотивом було те, що мама сильно навантажує Вадима. Але ж це не значить, що треба тікати. Хоча, можливо, якби мама продовжила ось так на мене давити в свій час, я б можливо зробила те саме, щоб мама нарешті відкрила очі, і зрозуміла свою помилку.

     Але щоб настільки довго... Невже його дійсно вкрали? Або взагалі вбили? Мені не дуже хочеться вірити в останній пункт, хоча зараз треба розглядати всі варіанти.                                                                          

— Я нічого дивного за ним не помічала. - Нарешті відповіла я, продовживши прибирання.

    І навіть якщо ми поки що не знайшли Вадима, нам варто продовжити пошуки, щоб нарешті знайти його живим чи мертвим - про останнє мені б взагалі не хотілось думати. Але що вже поробиш, якщо воно саме інколи до голови лізе?

— Давайте допоможемо. - Мовив Максим, коли вони з Олею нарешті прийшли до нас.

    Пройшло десь з дві години, і ми нарешті закінчили. Ставши на один з великих каменів тут, щоб оглянути усю вулицю, видовище мені сподобалось.

— Ну ось, тепер вона більш-менш нормально виглядає. - Кинула я, задоволено розглядаючи вулицю.

    Вулиця виглядала вже краще ніж тоді, коли ми вперше ступили на неї. Це добрий знак. Гадаю, людям сподобається.

— Слухайте, а ментів же тут не повинно бути, так? - Запитала Оля, озирнувшись по сторонах, наче після її слів через кілька секунд хтось повинен був вже вийти і спіймати нас.

    Я теж вирішила озирнутись по сторонах. Мені б теж не хотілось бачити когось з ментів тут. Вулиця все-таки непогана, не хотілось би її втратити. Бо якщо Олег чи хтось з подібних дізнається про це місце, його теж почнуть патрулювати. І тоді Тихий Ринок завершить свою діяльність навіть не розпочавши її.

— Якщо б хтось з них тут був хоч раз, я б задумався над тим, чи варто сюди взагалі вести в майбутньому людей. - Кинула я, йдучи вперед.

   Як виявилось через кілька хвилин, у вулиці були гілки, більшість з яких закінчувались глухим кутом, а інші - точніше лиш дві, не рахуючи ту, звідки ми прийшли, - виходили на вулиці. Ми пройшлись по усіх з них, бо часу було ще багато, і ми могли собі це дозволити, щоб впевнитися, що вулиця в безпеці від сторонніх очей.                                                                       

     Добре, якщо вулиця має такі гілки. Більше народу вміститься, та і якщо буде багато людей, які продають щось єдине - наприклад, тільки книги або тільки якісь прикраси, і на цьому все, - можна їх поставити на одну з гілок. І ти будеш знати, куди варто йти, щоб отримати щось потрібне. Це дійсно дуже зручно.

    На одній з таких вулиць ми знайшли кількох хлопців. Ті, судячи з усього, просто гуляли тут, інколи щось голосно вигукуючи ради забави.                          

— Тут зовсім скоро буде ринок. - Мовила я нарешті, коли ми трохи порозмовляли з ними. - Якщо більш детально - післязавтра.

    Вони перезирнулись.                                                          

— Прикол. - Відповів один з них і кивнув, трохи посміхнувшись. - Ми прийдемо. Всеодно робити нічого, так хоч подивимось, що тут буде відбуватися. Що з нас треба?                                                                                  

— Тільки товар - та й той по можливості, - і маски. - Відповідаю, а сама радію.

    Нам сильно пощастило, раз ми з гілками знайшли ще й перших людей на ринок. Хороший знак. Значить, Ринку все-таки бути. Правда, сподіваюсь, що ці хлопці приведуть ще хоч декілька своїх друзів...

   Ми ще якийсь час ось так походили, знаходячи все більше й більше людей, які могли або суто випадково сюди зайти, або як ті хлопці - спеціально, щоб подивитись, що тут. Розповідали про Ринок, ті обіцяли прийти, і ми йшли далі.

— Гей, Обснайте. - Звернулась до мене тихо Саша, коли ми йшли до нашого будинку в лісі. - Ти взагалі впевнений, що це хороша ідея? Все-таки, гадаю, стільки людей прийде, і ти візьмеш їх під своє крило... Чи дійсно це настільки хороша ідея?

     Я трохи мружусь, дивлячись на сестру. Розумію її острах, але назад відступати я вже не хочу. Я стільки часу носилася з цією ідеєю про власний Ринок як курка з яйцем, що відступати вже якось і не хочеться навіть попри всі ризики.

— Ох, Руж... - Нарешті почала я. - Я знаю, що ризик великий, коли я наважилась створювати свій власний Ринок. Але якщо не ризик, то що? Тим паче... Гадаю, люди явно очікують чогось подібного, коли зник один з ринків. І я це їм дам, не зважаючи на великі ризики.

    Ми прийшли додому тільки під пізній вечір. Мама, яка знову пішла по своїх справах - або до подружок, або у відділок, щоб запитати, як результати пошуків, - тому ми знову залишились самі на себе. Саша зайнялась своїми справами, я своїми.

    Хотілось знову трохи побити байдики, доки у мене ще був вільний час. Бо боюсь, коли я повністю створю Ринок, у мене буде багато проблем навіть через кілька місяців. Тому зараз треба користуватися тим вільним часом, який у мене зараз є.

    Повідомлень на телефон за цей день прийшло не дуже багато. Тільки з ютубу пару відео, та й ті ютуб підсунув чисто з-за рекомендацій. Але вже більш цікавим був інстаграм. Я встановила його ще минулого року. Спочатку для того, щоб підписатися на Лізу, потім мене саму захопило, і видаляти було якось ліньки.