Глава п'ята. Знайомий.

    Пройшло чотири дні зі зникненням Вадима. Тепер ми всі вже впевнилися, що він не просто кудись втік, він зник. Можливо, його вкрали, а можливо він у когось переховувався - ніхто цього точно ще не знав. Але мої батьки вже звернулись до поліції. Звісно, не до Олега, бо його відділок знаходився доволі далеко, але декількох людей я все-таки впізнала. Ми бачились колись у відділку Олега, коли ті «завітали» з-за якихось справ.                                                                                            

    Вони мене не впізнали у моїй звичайній формі, коли ми давали показання, хоча інколи дивились якось підозріло. Я лиш намагалась якомога більше приділяти увагу зникненню Вадима. Давала всю ту потрібну інформацію, яку від мене потребували, якщо, звісно, вона у мене була, і особливо не звертала на них увагу, наче нічого й не відбувається. Сподіваюсь, вони нічого не зрозуміли.                                                                            

    Бачачи те, як мама хвилювалась, відчуваючи те, що їй це важливо, я відчувала, що мені варто прикласти усіх зусиль, щоб знайти Вадима. Можливо, не так сильно, як для мене, але для матері точно.

— Слухай... - Звернулась до мене через пару годин Саша. - Як думаєш, куди він міг подітися?

     Ми сиділи і обідали. Батьки попри все, відправились на роботу.

— Може статися усе, що завгодно. - Відповідаю я, на секунду зупиняючись, і дивлячись собі в тарілку.

    Цим питанням я задавалась найближчі кілька днів. Звісно, у мене було декілька теорій, але я не хотіла видвігати їх раніше часу.

— Може, варто звернутися до Олега? - Вмить запитала Саша, і я легенько здригнулась.

— Гадаю, варто трохи почекати... - Через силу сказала я. - Тим паче, якщо ми звернемося до нього, і він теж повне це розслідування, може бути багато питань потім. При тому не тільки у нього.

    Саша кивнула. Ми знову замовчали, продовжуючи їсти. Ввечері, коли батьки повернулись додому, я майже постійно сиділа у себе в кімнаті. Але, здається, цього окрім Саші цього не помітив.

   Сьогодні вночі я знову спала на підлозі, коли всі нарешті лягли. Саша знала про те, що мій матрац інколи міг... Рухатися. І вона навіть була не проти мовчати на рахунок цього всього, бо розуміла, що мені інколи й без цього важко. І сьогодні вона лежала, інколи позираючи на мене. А одного разу навіть запитала те, що не наважувалась запитати до цього, хоча я бачила, вона явно хотіла запитати щось про мої галюцинації:

— Як гадаєш, довго тебе так штирити ще буде? - Її голос був тихим, наче вона боялась, що батьки можуть нас почути навіть зараз.

— Не знаю... - Чесно відповіла я так само тихо, як і сестра. - Але ті пігулки, які я замовила нещодавно, наче повинні краще допомагати.

..                                                                                                    

..                                                                                                    

..                                                                                                       

..                                                                                                       

..                                                                                                       

— Боги, він такий милий! - Чула я ледь не з кожного боку зранку, коли прийшла до школи.

    Знайшовши Сашу, яка вчилась у нашій школі ще з того моменту, як померли їх батьки, я, ставши поряд, тихо запитала:

— Про кого вони торочать постійно?

— Про нашого нового однокласника. - Спокійно відповіла Саша, наче її це взагалі не торкається так само, як і мене. - Кажуть, привабливий, але я поки його не бачила. Може, на другий прийде. Наче, Алексом його звуть...

    Алекс... Знайоме ім'я. Я бачила його на одній з екскурсій по якійсь галереї. Багато дівчат часто кидали на нього погляд і інколи поправляли чи одяг, чи волосся, щоб справити потрібне враження. Як дівчина, яка ніколи чимось подібним не займалась, я не дуже розуміла їх. 

   Бо дійсно, навіщо робити щось подібне? Якщо людина тебе любить, то значить йому буде плювати на те, чи в гарному вбранні ти, а чи ні. З косметикою ти, чи ні. Він буде любити тебе таким, яким ти є, а не змушувати ховатися за всією цією мішурою. Хоча, мені взагалі про подібні речі мовчати. Мені далеко до тих красунь, які ходять по нашій школі.

    Пухкі щоки, коротке, нерівне волосся, яке більшу частину часу точить в різні боки, наче якась солома, товстенький живіт. Я ніколи особливо не користувалась попитом у особин чоловічої статі. Тільки хіба що як друзі, і нічого більшого. Але, гадаю, мені і цього вистачить.                                                            

    Звісно, я можу помилятися, бо по землі ходить багато подібних Алексів. Але раз про нього вже почали ходити подібні плітки, то з шансом у дев'яносто відсотків це саме той Алекс, про якого я зараз подумала.                                                                               

— А ти що про нього думаєш? - Запитала я у сестри.

— Я його в лице навіть ще не бачила. Що про нього казати можна?

    Скажу чесно, мені сподобалась її відповідь. Алекс мені не подобався, але мені також не хотілось би, щоб сестра була однією з тих, хто закохався лиш в образ людини, яка може робити вигляд, що крута, а насправді нічого з себе не ставить.

    Алекс дійсно прийшов на другий урок, але доволі оригінально. Коли вчителька відзначила, хто є, а кого нема, двері доволі різко відкриваються, і тут з'являється він.