Глава четверта. Зникнення.

— Та мені вже набридло постійно бути чимось зайнятим! - Прогарчав Вадим сьогодні зранку, коли зіткнувся на кухні з мамою.

    Я, сидячи за столом, чула ледь не всю сварку, яка почалась сьогодні зранку. А Саша, яка сиділа поряд, легенько сіпнулась, коли почула різкий спалах брата. Мабуть, не звикла, що хтось з її близьких галасує. 

    Дивлячись на Вадима, в голові у мене було лиш два питання - чи розповість він про той дивний будинок в пориві злості, і як довго він готовий зайти у сварці з матір'ю.                                                                                     

    В останні кілька місяців ніхто майже ніколи не сварися. Звісно, були маленькі сварки, але вони швидко закінчувались, інколи навіть не встигаючи починатися. А зараз, брат вирішив влаштувати цілу мелодраму. Йому не подобалось таке потужне навантаження, і, не витримавши цього, він вирішив висказати усе матері.

— Це для вашого щастя! - Кинула жінка, і я легенько здригнулась. Не треба було так багато в думках сидіти...                                                                               

— А якщо мені цього не хочеться?! - Знову видихнув Вадим.                                                                                         

   А ось мені цікаво, хто з них першим «здується»? Вадим чи мама? Зараз я, скажу чесно, за Вадима. Теж набридло, що моя мама поступово перетворюється в ту бабусю, якій би лиш усе контролювати і знати про нас, щоб упевнитися, що все добре, і ми йдемо за планом.                                                                                         

    Тільки... Я не знаю, за кого зараз Саша. Бо її ганяють ще більше, ніж нас усіх. Мати виправдовує це тим, що «ну ти ж дівчина, ти в першу чергу повинна знати те, що тобі розповідають на тих заняттях!». Не люблю, коли з'являються такі стереотипи.

    Мене, пам'ятаю, теж так ганяли якийсь час. Можливо, ще з одинадцяти років, якщо не раніше. Спочатку я просто мовчала, ходячи туди, куди відсилали мене батьки - постійно на якісь додаткові. Ледь не кожного дня я після школи йшла не додому, а на якийсь додатковий. Бувало таке, що додаткових було два, або навіть три, і додому я поверталась тільки під восьму вечора, якщо не пізніше. Але з кожним разом мені переставало подобатися те, що мене ось так постійно ганяють, наче я якась тварина, а не людина, яка заслуговує на хоч якийсь відпочинок. І, з часом я почала ходити тільки на важливі додаткові - історія, математика, наприклад.

     Батьки спочатку намагались м'яко натякнути мені, що варто продовжити таке навантаження і не відмовлятися від усіх тих додаткових, щоб потім, в майбутньому житті мені було набагато легше. Але навіщо мені таке життя, де ледь не кожен день буде перенавантаженним, і мене будуть ганяти. Може, навіть більше, ніж у підлітковому віці.

— Та зрозумій же ти! - Жінка вмить стала більш спокійною. - Ви це робите в першу чергу для самих себе, щоб в майбутньому ви змогли прорватися. Стати кимось гідним.

    Колись, мама казала мені подібні речі, повідомляючи про новий додатковий. Але потім, вона нарешті опустила руки, розуміючи, що зі мною вже нічого не вдіяти. А зараз, коли з'явились Саша і Вадим, мама знайшла нових «маріонеток» для своїх нездійсненних колись мрій.

— Але я не хочу такого життя, де мене постійно навантажують! - Вадим явно не збирався заспокоюватися. - До того ж, я теж хочу вести звичайне життя, як і інші підлітки мого віку, а не постійно займатися навчанням!

— Слухай, може, ну його? - Тихим, ледь чутним голосом запитала Саша, і я знову озирнулась на неї, але вже напряму.                                                                                  

    Невже вона за маму зараз? Та ні, це неможливо... Вона до сих пір нічого не сказала матері про нас. Може, у цієї дівчини є якийсь план?                                                

— Все-таки, це дійсно робиться для нас. - Продовжила Саша.                                                                                           

— Слухай, я не так просто повірю в те, що й ти не задумувалась над тим, щоб хоч тиждень відпочити від цього всього. - Наче, Вадим теж почав потихеньку заспокоюватися. Подивившись на сестру, він продовжив: - Бо у тебе розклад ще більш забитий, ніж у мене.

    І, Вадим був правий. Саша до того, як познайомилась з моїми друзями, мала майже такий же забитий розклад, як і у мене колись. Але потім вона почала інколи прогулювати, щоб приділити трохи часу собі, а не тільки навчанню - прям так, як і у мене. Було таке відчуття, наче вона повторює мою судьбу, тільки без галюцинацій, проблем з ментами і батьками.

    Сестра опустила погляд на свою ще не повністю тарілку, наче приймаючи поразку від брата. Далі вона мовчала, лиш слухаючи, як брат з матір'ю продовжують сваритися, але вже не на настільки підвищених тонах.

— Так значить, ти хочеш тиждень відпочинку? - Запитала мама у Вадима. - Саме цього ти хочеш, чи не так? - І, не дочекавшись відповіді, вона продовжила: - Добре, ти можеш відпочити від додаткових цілий тиждень. Але ти продовжиш ходити в школу, і, коли пройде цей тиждень відпочинку, ти знову повинен увійти в режим.

— Ні. Я хочу більш послаблений режим. - Він кинув погляд спочатку на нас, наче шукаючи підтримку, а потім на маму. - Тільки важливі предмети, які будуть дійсно допомогати мені в майбутньому - і складанні екзаменів.

    Жінка трохи примружилась, наче намагалась стриматись від того, щоб сказати щось більш жорстоко і виклично. Через кілька секунд я почула, як вона тихо фиркнула.                                                                                     

— Ти такий же, як і Настя.                                                  

..

..

..

..

— Слухай, я хотів запитати у тебе дещо... - Мовив Вітя, коли ми зустрілись з ним у магазині.

    Я запитально подивилась на нього.