Глава друга. Поряд.

— Слухайте, що було б, якби ви дізнались, що був створений ринок схожий на той, який ви закрили кілька місяців тому? - Запитала я сьогодні зранку у Олега, коли ми зустрілись і знову чекали моїх друзів. Саша стояла поряд, інколи озираючись по сторонах.

    Я пам'ятаю, як я показувала її Олегу. Той трохи примружився, дивлячись спочатку на мене, потім на Сашу, і кинув щось схоже на «і довго ваша команда буде зростати?».                                                                          

— Та заспокойтесь. - Відповіла тоді я, захищаючи сестру. - Вона не така вже й погана. Дайте їй шанс.

     Той лиш тихо фиркнув, відвернувшись і показуючи, що на тому наша розмова закінчилась, і нам пора було займатись справою. А зараз, мені здається, поліцейський все-таки потроху прийняв як її, так і нас усіх.                                                                                             

— А що, ти вже щось подібне створив? - У голосі Олега з'явився легкий сарказм разом зі сміхом.

    Планувала створювати, але по-перше, я хочу дізнались, як до цього всього буде ставитися Олег, а по-друге, йому про це знати не обов'язково. Так, одне з правил - не казати нічого дорослим про Тихий Ринок. Бо боюсь, якщо хтось щось скаже, тоді й Ринок закриється. Тоді нащо я взагалі створювала його?

— Та ні... - Я тихо зітхнула. - Просто цікаво стало, що б сталося, якщо б знайшовся подібний ринок.

— Не дай Бог я знайду щось подібне, і ти будеш до цього причетним. - Просичав чоловік, вмить став серйозним. - Навіть якщо ти просто поряд будеш стояти, повір мені, проблеми у тебе точно гарантовані будуть.                                                                                            

— Коротше, будемо від нього ховатись. - Мовила Саша, коли ми відійшли, нарешті дочекавшись друзів.

    Максим і Оля вже знали, що я розпочала потихеньку робити хоч щось. Так, може, в найближчий час ринок ще не буде створено, робота вже почалась.

— Слухай, ти взагалі впевнений, що готов йти далі, і намагатись завершити проект до кінця? - Чомусь Максим називав це проектом, але я не була проти. - До щось мені підказує, що ти загнешся доволі швидко, бо це вважай майже неможливо. Особливо після того, як той ринок закрили.                                                      

— Я впевнений у своїх силах. Тим паче я вже почав. Якось не прикольно буде, якщо я зупинюсь ось так просто. - Я трохи посміхнулась, дивлячись на Максима. - Не хвилюйся.                                                                         

    Тепер ми не розділялись. Після того, що зі мною сталося, ми вирішили триматися постійно разом. Так буде набагато безпечніше для нас - хтось прикриває спину, хтось відбивається, а хтось біжить за допомогою. Нас якраз було чотири особи, тепер це набагато легше.

    Грант йшов поряд зі мною, інколи весело махаючи хвостом - стара звичка. Але, дивлячись на мене, собака міг інколи переставати це робити, бачачи мій серйозний вигляд, або відчуваючи те, що я відчуваю, і не бажаючи руйнувати подібну атмосферу.

— Ти, до речі, непогано собаку натренував. - Визнала Оля, вже в який раз подивившись на Гранта. - Добре, що він тепер поряд з нами.                                                

— Є таке. - Легенько киваю. - Але я до сих пір хвилююсь за нього, наче він маленький цуцик.

     Я пам'ятаю, що після того, як мене сильно ранили, Грант майже не відходив від мене, коли я до нього приходила. Йому наче треба було постійно бути певним, що зі мною все добре, а якщо щось станеться, захистити мене навіть не дивлячись на його маленькі розміри у той час. Я дуже вдячна йому, видно, що собака вірний.

..

..

..                                                                                                       

..                                                                                                      

..                                                                                                     

— І що ми тут робимо? - Прохрипіла я з сильним сарказмом, коли, показуючи друзям ту вулицю, яку показала мені до цього Саша, побачила Лізу.

     Спочатку, коли Ліза нас ще не помітила, друзям жестом я наказала, щоб вони мовчали, щоб ми могли трохи прослідкувати за дівчиною. Все-таки, мені було цікаво, що вона тут робить. І замість чогось «поганого», вона лиш повільно ходила туди-сюди, оглядаючись по сторонах, наче нічого подібного не бачила.

     Хоча, гадаю, насправді так і було. Я пам'ятаю, як коли ще дружили з Лізою, вона майже ніколи не лазила по тих місцях, де я це роблю зараз. Так, може, я роблю це з друзями, як боягуз, але ж самій теж не дуже прикольно, так?

     Я також добре пам'ятаю, що Ліза часто любила сидіти вдома і щось робити там, а не гуляти десь. Визнаю, я теж не дуже любила до цього подібні речі. Але ж тепер у мене є друзі, з якими я це роблю, і мені тепер цікаво лазити то тут, то там, доки ніхто з батьків цього не бачить.

     Після того, як Ліза почула мій голос, вона різко підняла голову, і подивилась на мене. Я тим часом сперлась плечем об найближчий стовбур, який давно не світив. Якийсь час вона розглядала мене, наче не впізнавала, а потім різко запитала:

— Скажи чесно, ти переслідуєш мене?

— Ні, просто так щастить. - І, відштовхнувшись від стовбура, я повільно пішла до минулої подруги.

    Я не хотіла поспішати. Хотілось подивитись на її реакцію, якщо я зайду трохи, ніж треба. Хотілось побачити її справжню реакцію...

     Бачачи те, як Ліза примружилась, коли я підійшла доволі близько, я нарешті зупинилась. Стоячи в двох метрах від неї, я трохи нахилила голову. Оля і Максим стояли позаду, не наважуючись підійти поряд. І правильно. Хочу сама «натиснути» на Лізу.