Глава перша. Вулиця.

   Весна пройшла доволі швидко. Я навіть помітити цього не встигла. Зі створенням ринку довелося трохи почекати, бо під кінець навчального року вчителя наче спеціально запалювали нас усілякими контрольними. Звісно, багатьом на нас було вже пофіг під кінець навчання, і ми часто могли втікати з уроків, але уроки все ще продовжувались, і створювати щось настільки масштабне тоді не варто було.                                              

    Грант виріс. Хоч він і був ще дуже молодим, але його вже можна було брати на деякі місії. Мені вдалось його добре вивчити, за що мене хвалив Олег, бачачи хороший результат. Одного разу я вирішила все-таки взяти Гранта з собою. Собака справився добре зі своєю роботою.                                                                   

    Рани потихеньку затягувались, ніхто з батьків до сих пір не дізнався про них. Звісно, ще роботи у мого організму багато, бо до лікаря я не наважилась йти, але це вже хоч щось.                                                       

     Відносини між батьками трохи погіршилось. Я пам'ятаю, як бабуся одного разу приїхала до нас на якесь свято, а батько думав, що будемо тільки ми, без інших родичів. Тоді був сильний скандал, який нічим не закінчився, бо і мама, і батько були впертими, як ті барани. Ніхто відступатиме не хотів ні тоді, ні зараз. І щоб втекти від цих майже постійних сварок, я постійно йду на вулицю після школи. Принаймні, уроків не так вже багато задають, а якщо задають, то ледь згадують, через що я могла цього не боятися.                               

    З Сашею, Максимом і Олею ми продовжували непогано товаришувати. Ці кілька місяців ми облазили багато цікавих місць, змогли нормально нарешті облаштувати свої домівки - при тому, Саша «живе» так би мовити в моєму домі, я дозволила це, - і навіть на пікнік разом сходили. Коротше, гадаю у нас буде ще багато таких цікавих моментів.                                         

    А Ліза... Не знаю, що там з Лізою, та й знати особливо не хочу. Ми з нею вже не зустрічалися після тієї зустрічі, коли я спробувала захистити її. То, чому я зобов'язана про неї щось знати?                                           

    Оля все-таки почала потихеньку вчитись у моєї двоюрідної сестри. Усе вирішилось якось само, а мені довелося лиш слідкувати. Саша допомогла мені трохи, сказавши, що Оля - то її давня подруга, яка давно хотіла вчитися. Про мене сестра просила нічого не казати, як і про інші пригоди. Оля, наче, погодилась. Сподіваюсь, що вона не видасть мене, бо саме від мене все це пішло.                                                              

    Галюцинації не облишали мене. Весна для мене була найгіршим часом, скажу чесно. У мене було таке відчуття, що все стало тільки гірше, особливо коли пройшла половина весни. Але, друзі допомогли мені з цим всім впоратися.

    Так, я все-таки довірилась їм, розповіла трохи про свої галюцинації. І зараз вони - як і Саша, яка колись застала мене за приступом «шизи» і допомогла трохи заспокоїтися, - були єдиними людьми, які знали про мій психічний стан.

    З Вітєй ми мало зустрічались, бо він старший від мене на клас, тому і роботи у нього та трохи більше. Але все-таки, ми зустрічались. Просто гуляли, розмовляючи, і на цьому все. Згадуючи той сон, який до сих пір трохи лякав мене - особливо те попередження від потвори, - я намагалась не наближатися до хлопця, бо знала, що він точно одного разу піде від мене. Але, принаймні, зараз він ще нікуди не пішов, а значить і хвилюватися поки що не варто. Можливо...

     Ось і сьогодні ми знову зустрілись з ним - суто випадково зіткнулись на вулиці, і, продовжуючи йти, почали розмовляти.

— Давно не бачила тебе. - Мовила я першою. - Настільки вас вчителі завалюють?

— Не те, щоб завалюють. Просто інколи взагалі хочеться закритися вдома, і нічого не робити. - Вітя зітхнув.                                                                                           

— Розумію. Але, тобі, наче, зовсім трохи тут вже залишилось. - Спробувала підтримати хлопця. - Далі універ, а там вже й цікава робота не за горами.

— Це точно. Ти, до речі, на кого хочеш йти? - Запитав він у мене.                                                                                    

— Не знаю ще. Я над цим якось не думала. - Я потисла плечима.                                                                                     

    Якийсь час ми ще поговорили, але далі нам довелося знову розійтися. Цікаво, про що він думає, коли розмовляє зі мною? До сих пір не можу нормально зрозуміти, що він від мене хоче, і як мені самій до нього ставитись.

    Вітя пішов далі, за водою. Я тим часом пішла до магазину, бо мама просила придбати потрібні речі. Це був один з тих рідкісних випадків, коли вона знову звернулась до мене, бо в останній час мені інколи може здаватись, що мама просто забила про моє існування...

    Коли я нарешті повернулась на базу, там мене знайшла Саша. Вона не хотіла дзвонити мені, бо точно знала, що нашу розмову хтось з батьків, які сьогодні були дома, бо вихідний, міг підслухати «суто випадково». Я тим часом читала ще одну книгу, яку знайшла колись тут. Сподобалась вона мені.

— Як твої рани? - Запитала сестра, спершись спиною об стінку. Я озинулась на неї, відвернувшись від книги.

— Непогано. Болять інколи, але то вже не важливо. Щось трапилось?

— Ну чому щось повинно було статися? - Відірвавшись від стіни, вона підійшла ближче, почав розглядати книгу. - У мене є одна цікава новина. Я знайшла закинуту вулицю, про яку, здається, навіть Олег зі своїми колегами не знає. Туди народ привести можна.

— Ти впевнена, що вона закинута? - Вставши з місця, я поставила книгу на місце.                                        

— Можеш сходити зі мною і перевірити.                             

— Добре,веди.

..