Глава двадцять друга. Рішення.

— Тепер ще й Саша буде часто зникати так само, як і ти? - Гарчала мати, дивлячись на мене трохи розлючено.

    Спочатку я не розуміла, що від мене хочуть, і чому вона знову гарчить на мене, але потім до мене нарешті дійшло. Мене звинувачували в тому, що ще й Саша почала часто зникати.

    Насправді, Саша поки що не так вже й часто зникала - не рахуючи її додаткових. Просто ми інколи могли гуляти то тут, то там, а мама зараз почала звинувачувати в тому, що ще й вона почне ось так зникати, як і я.

— І що далі? - Продовжувала гарчати мама, тепер вже ходячи туди-сюди по кімнаті. - Вона почне прогулювати? - Вона різко подивилась на мене. - Чому ти взагалі її вчиш?

    Я мовчу. Інколи можу дивитись в прохід, сподіваючись, що ніхто з родичів не прийде, щоб ще більше добити мене. А тим паче Саша. Не хочеться, щоб вона думала, що з-за неї почалась сварка.

— Вона вільна дівчина. Що хоче, те й робить. - Нарешті відповіла я. - Тим паче, ти повинна бути рада. Схоже, у неї тут вже друзі є.

    Я почала прикривати Сашу, намагатись захистити її перед матір'ю, як не робив до цього ніхто до трагедії з батьками цієї дівчини. Все-таки, сама Саша підтримувала мене, то, чому б мені не зробити подібне для неї самої?

— Вона повинна вивчитися! - Гаркнула мама. - Вона не повинна бути такою ж, як ти!

    А, тобто, тепер вона намагається заціпити мене ще й за навчання? Ось завжди так. Коли ми починаємо сваритися, мама часто починає давити же й на інші теми, які можуть не торкатися цієї сварки.

— Не хвилюйся, вона такою не стане. - Сказала я нарешті.                                                                                     

— Сподіваюсь. - Мама підійшла до столу, бажаючи почати щось готувати на обід.

— І все-таки, тобі не варто починати контролювати її так жорстоко, як ви контролювали колись мене.

    Різко, на моє обличчя спочатку з однієї, а потім з іншої сторони прилетіли жорстокі ляпаси. Тримаючись за більш постраждалу щоку, я трохи образливо дивилась на маму, яка тим часом розлючено дивилась на мене у відповідь.                                                              

— Не тобі вирішувати, що мені робити зараз. Ти тут майже ніхто.                                                                        

..                                                                                                       

..                                                                                                       

..                                                                                                       

..                                                                                                       

..                                                                                                    

   На цей раз саме я сиділа за рулем. Тіні батьків кудись зникли, а я контролювала машину, їдучи вперед і намагаючись не потрапляти по тваринах, які інколи могли вилазити на дорогу. Такими тваринами могли бути якісь олені чи взагалі лосі. Правда, перший і останній виліз на дорогу, щоб перебігти на інший бік лиш один раз, хоча поштовх, коли я випадково врізалась у нього боком був сильним. Тоді я почала боятися, що машина зламається, і я тут залишусь назавжди, але усе обійшлося. Це добре.                              

    Чомусь, коли я знову поїхала, але на цей раз швидше, ледь «вилізши» з кущів, куди потрапила якраз з-за того ж лося, було таке відчуття, наче за мною хтось гнався. Через це я вирішила трохи пришвидшитися. Бо хто його знає, що може бігти позаду мене...                                                                        

     При цьому, все, що відбувалось довкола, здавалось мені реальністю. Але рани не боліли, наче встигли вже загоїтися. Спочатку, коли я хотіла спробувати прокинутись, вдаривши себе по щоці або ущипнути, нічого не вийшло. І що це взагалі значить? Чому я не можу прокинутись?                                                                 

     Але рев позаду не дав мені нормально розслабитися. Озирнутись я не наважилась. Замість цього я лиш спробувала пришвидшитися. Лиш би ніякої проблем з машиною не виникло, а у баку буде достаточно бензину. Бо я не хочу затриматися тут, раз уж я вже тут...                                                                           

    І тут, воно вийшло на дорогу, закривши мені шлях. Я не встигла зреагувати вчасно, зупинив машину, я врізалась в цю потвору. Але, здавалось, це йому ніяк не зашкодило. Сидячи на капоті, і дивлячись на мене очами, в яких виднілись білі цятки, він почав говорити, звертаючись до мене, як мені здалось, подумки - бо чула я його добре, не дивлячись на закрите скло і сильний вітер довкола.                                                          

— Тебе ніхто не любить. Годі робити вигляд, наче ти можеш зробити хоч щось. У тебе нічого не вийде. Змирись з цим.                                                                    

    Воно... Наче діяло якось на мої думки і спогади. Бо коли істота почала говорити, я почала згадувати, як мене ранили і тоді Саша допомогла мені, згадувати те, як Олег врятував мене в буквальному сенсі від галюцинацій, згадала, як я постійно була без друзів у молодшій школі... Я навіть про пігулки згадала, без яких я якийсь час була як без рук і ніг.                                 

— Вони ніколи не будуть прислухатися до тебе. - Істота продовжувала тиснути на мене, я почала відчувати, як стискаю руль сильніше. - Ти для них ніхто. Перестань на щось сподіватися.