Глава двадцять перша. Рани.

     Потихеньку настала весна. Погода різко стала теплішою. Можливо, все через те, що останні дні зими були не тільки без снігу і холоду, а ще інколи навіть теплими.                                                                                        

    Я все-таки зустрілась з Віктором, щоб погуляти з ним. Погуляла з ним трохи, також дізналась про нього більше, а потім йому довелось на жаль піти по справах.                                                                                       

    Скажу чесно, все пройшло не так вже й погано, як я розраховувала. Він був доволі непоганим хлопцем, і, мені навіть в якійсь мірі сподобалось гуляти з ним. Але це може бути лиш жалюгідна картина, щоб зробити вигляд, наче все добре, чи не так?                                   

— Настя! - Кликали вони мене сьогодні вночі. - Обснайт!                                                                                  

    Ролі перемішалися. Мені здавалось, що я під маскою, і одночасно ніхто не знає, хто я насправді. Складалось таке відчуття, наче я сама не знала, ким зараз я була - звичною Настею, яку звикли бачити батьки, чи тим, кого багато хто з моїх знайомих вже звик бачити.                                                                               

   А ким хотіла бути зараз я? Важке питання було відкритим навіть тоді, коли я прокинулась, важко дихаючи після такого сну.                                                       

    Сьогодні вони підлізли до мене набагато ближче, чого я і боялась, бо не знала, що від мене хочуть. Я не бачила їх облич, закритих тінями, не бачила їх білих очей, але чула їх голоси. Вони казали, що я не зможу всидіти на двох стільцях одночасно. Казали, що схибну одного разу, підверну обидві ноги, і ніхто мені не допоможе.                                                                

    При тому дивним було те, що бабуся кудись зникла. Я сиділа на задньому сидінні сама. Хоч так вже краще...                                                                                        

— Що вам від мене треба?! - Різко прогарчала я, відчуваючи, що потихеньку можу контролювати своє тіло, від чого десь всередині відчула полегшення.

    Якийсь час відповіді не було, вони просто завмерли, наче кам'яні статуї. Але коли я почала чути їх голоси, вони звинувачували мене буквально у всьому, що тільки можна було згадати. Звинувачували, в тому, що мене постійно нема поряд, в тому, що я постійно брешу ім, в тому, що я не можу подбати сама про себе, і мені постійно потрібна допомога.

    Я намагалась рухатися, намагалась сказати ще хоч щось, але нічого не вдавалося. Тіло наче знову забрали у мене, і я більше не була підвладна йому. Яка чортова підстава...                                                                     

    Сьогодні за сніданком я мовчала більше, ніж зазвичай. До цього я хоч інколи могла з кимось поговорити - не важливо, про що, - а зараз я мовчала, майже постійно думаючи про сьогоднішній сон. Він починав хвилювати мене все більше і більше, бо окрім цього сну ніщо мені більше не снилось. І, мене це починало лякати.                                                                  

     Після школи мене і моїх друзів знову «покликали» на нове завдання. Знову принісши додому рюкзак, бо бігати туди-сюди з ним не дуже хотілося, я швидко сходила на свою базу, інколи озираючись, щоб ніхто мене не помітив, перевдяглась, і вже звідти пішла на потрібний мені об'єкт.                                           

    Доки нікого ще не було, я вирішила трохи почекати. Олег, який стояв поряд до цього, кудись відійшов. Схоже, вже готується. Але я не була проти. Все ж таки, друзі прийшли доволі швидко, і ми відправились на місію.                                                                                           

— Будьте обережні... - Вже в який раз тихо попередила я друзів, повільно йдучи вперед по будівлі і тримаючи тупий ніж.                                                                                    

    Так, я вирішила взяти ніж з собою для самозахисту. Олег про нього знає, хоч і був трохи невдоволений тим, що я вирішила його взяти. Попередив тільки, щоб я сильно їм не розмахувала.

— Та годі тобі. Тут же вже давно нікого не було! - Спробував заспокоїти мене Максим.

— Це ж не значить, що нікого тут взагалі нема. - Кинула я, і далі ми вирішили йти мовчки.                                      

    Ми вийшли в коридор. Озирнувшись кілька разів по сторонах, Максим різко запропонував:

— Може, поодинці почнемо ходити? Так ми швидше встигнемо закінчити.

— Це може бути небезпечним. - Мовила я, озирнувшись на друзів. Максим трохи насупився, явно готовий до того, що я почну відмовляти і запевняти їх, що нам варто йти поряд. Але замість цього я мовила: - Тому, якщо щось станеться, ви голосно будете горлати. Зрозуміло?

— Так, бос! - Кинув Максим, і швидко зайшов до першої кімнати.                                                                                        

    Оля з легкою подякою зиркнула на мене, і пішла в іншу кімнату. Що ж, сподіваюсь, що з ними дійсно нічого не станеться, бо я не зможу цього нормально пережити. І, зітхнувши, я теж пішла до кімнати. Обережно і повільно відкрила старі двері, швидко озираючись по сторонах, намагаючись при цьому побачити того, хто міг ховатися у кімнаті, і раптом, почула чиїсь тихі, ледь чутні кроки. При тому мої друзі, схоже, їх не помічали.

    Спочатку я подумала, що це лиш галюцинації, тому спробувала не звертати на це увагу. Потім я почала думати, що це хтось з ворогів, і ставши позаду двері, сильніше стиснула ніж, готуючись до можливої атаки. Нехай він тільки спробує спричинити біль мені, чи моїм друзям...

   Але яким було моє здивування, коли замість амбала чи максимум розпатланої жінки, яка скажено могла роззиратись по сторонах в пошуках нас, я побачила Сашу. Що вона тут робить? І як поліція взагалі змогла пропустити її?