Глава двадцята. На горі.

    З Віктором цієї п'ятниці я так і не зустрілась, усе спихуючи на те, що була зайнята. Але, насправді, я дійсно була зайнята, бо ходила разом з друзями на ще одну місію. Наче, він не образився, і запропонував перенести на наступну п'ятницю. Я погодилась, але до сих пір не розуміла, на що він сподівається. Може, при зустрічі усе стане зрозуміло?                                .                 

   З Олегом на тій місії ми не розмовляли про те, що сталося в той день, у лісі. Він лиш інколи зиркав на мене, наче хотів щось донести, але не підходив до мене доволі близько, наче боявся моєї реакції або того, що я можу сказати.                                                                     

— Чай хтось буде? - Запитав у нас Максим, коли ми всі втрьох зустрілись сьогодні зранку у його домі.

— У тебе хіба чайник є? - Запитала я, трохи здивувавшись.                                                                            

— Так, тут знайшов. А трохи чаю з дому «позичив».

     Точно. А я вже забула, що у подібних місцях можна знайти і не таке... Ну, принаймні, хоч чай він «нормальний» взяв.

— Я точно буду. - Мовила Оля, і подивилась на мене. - В ти?

— Так, я, мабуть, теж буду.

    Якийсь час ми мовчали, чекаючи, коли закипить чайник, і ми зможемо нормально поговорити, бо під шум не дуже хотілося підвищувати голос. Я дивилась то на Максима, то на Олю. І, чомусь дівчина здавалась мені трохи сумною, хоч і намагалась це сховати.

   Максим розлив по чашках кип'яток, де вже було написано потроху чаю, і, сівши поряд з нами, першим запитав:

— Що будемо робити сьогодні?

— Очевидно, що знову бити байдики. - Хмикнула я, обережно наближаючи до себе свою чашку.

    Я зазирнула у вже темну воду в чашці. Побачивши своє обличчя у масці, я взяла двома пальцями чайну ложку і помістила її в гарячий чай. Почала обережно розмішувати.

— Можемо в якомусь парку прогулятися. - Запропонувала Оля. - Або зараз, коли чай поп'ємо, щоб людей поки що мало було, або вже ввечері, коли на нас ніхто особливо уваги вже звертати не буде.

— Або можемо взагалі на гору піднятися. - Запропонував Максим. - Ви ж знаєте ту, де ще прапор України є?

— О, так. - Підтвердила Оля. - Бачу майже кожного разу, коли гуляю.

    На секунду всі знову замовчали. Я бачила, як дівчина відвела погляд, і наважилась все ж у неї запитати:

— У тебе все добре? Ти якась сумна... - І швидко додала: - Ну, якщо це не секрет.

— Да батьки, блін... - Видала вона через кілька секунд, трохи опустивши погляд. - Почали порівнювати мене з моєю давньою подругою, з якою я зараз навіть не спілкуюсь. Типу «подивись, яка вона класна, так добре вчиться, а ти навіть на додаткові не ходиш і ніяких хобі не маєш».

   Я тихо зітхнула. Так, проблемно, коли батьки порівнюють тебе з кимось. Я хоч і не пережила таке, але уявляю, як це неприємно, коли постійно тикають на тебе і кажуть, наче ти така погана, а хтось інший кращій. І зараз я намагалась придумати, як варто підтримати подругу, бо я не вміла ніколи добре підтримувати.

— Мені шкода... - З легким сумом у голосі нарешті мовила я, а потім додала: - А ти хотіла б мати якесь хобі?

— Так, хотіла б. - З образою на батьків мовила Оля. - Я хотіла б на малювання ходити. Але боюсь, що або не впораюсь, або батьки будуть давити - «чому ти, Оля, взагалі за це взялась? Ти пишеш це заняття одразу після п'яти занять. От лиш би батьківські гроші витратити!».

    Якийсь час я сиділа і думала, наполягаючи голову так, як не робила цього до цієї миті. Мені хотілося допомогти подрузі хоч трохи. Може, хоч не словами, але діями точно. І, здається, у мене з'явилась ідея.

— Слухай, у мене двоюрідна сестра добре малює. - Звернулась я до Олі. - Я можу спробувати вмовити її повчити тебе. Вона колись казала, що бачить себе не тільки хорошим художником, а і репетитором в цій сфері. Гадаю, вона захоче трохи попрактикуватися.

    І дійсно, моя сестра добре малювала. Я навіть на її Tiktok підписана. Прогрес на обличчі.

    Оля з надією подивилась на мене. Але вже через кілька секунд її погляд знову впав, засоромлений і невпевнений.

— Я... Не впевнена, що вона захоче мене вчити. - Мовила вона.

— Не хвилюйся, вона в мене добра. - Я поклала руку на плече Олі. - Точно захоче. Або ж, принаймні, варто хоча б спробувати.

— А на батьків не звертай увагу. - Додав Максим. - Перебісяться, і забудуть. А якщо ні... Можеш нам скаржитися на них. Ми завжди готові тебе вислухати. Так? - І, він подивився на мене.

— Так, так! - Я кивнула головою. - Ми будемо підтримувати тебе, що б не сталося.

   Я не знала, як відреагує сестра на це все, чи дійсно вона захоче починали вчити Олю, а чи скаже, щоб моя подруга платила їй за уроки. Також я не знала, як пояснити сестрі про те, як ми стали подругами, і чому вона називає мене Обснайтом та хлопцем.

    Але зараз я вважала це не дуже важливим. І, як то кажуть - що буде, те буде.

— Ну я подумаю. - Оля трохи посміхнулась, я бачила це по очам.

    Кивнувши головою, я тихо хмикнула. Принаймні, тепер у мене буде шанс подумати, що і як варто говорити сестрі, і як вмовити Олю не називати себе по імені. Все-таки, вони не знають справжню мене, а говорити про все я поки що не планую.

..                                                                                                        

..                                                                                                     

..                                                                                                    

..