Глава дев'ятнадцята. Галюцинації.

    Сьогодні я вирішила дослідити трохи ліс довкола своєї бази, можливо знайду те, чого не бачила до цього. Чомусь хотілося трохи розвіятись після того, що сталося вчора і подумати над своїм рішенням. Все ж, вчора, мабуть, я погарячкувала, коли дізнавшись, що ринок закрили, пообіцяла, що створю щось подібне. І зараз, коли я над цим подумала ще з вчорашнього вечора, це, насправді, здається мені не таким вже й можливим.

    По-перше, де шукати потрібне місце? Добре, над цим треба заморочуватися в останню мить. В нашому місті багато різних покинутих будівель, щось та й знайду. Але що робити з Олегом? Боюся, якщо він дізнається, усе зруйнується не тільки на ринку, а і у моєму житті. Бо цей чоловік - я знаю це, - може зруйнувати життя на раз два. Тому, з ним треба бути обережним. Лиш би він нічого не запідозрив...

    Ну а по-друге, я не знаю, як шукати людей. Спочатку я уявила собі таку картину - я стою на майданчику, привертаючи до себе загальну увагу. Пару секунд думаю, чи варто відступити, але потім наважуюсь і починаю говорити. Але цю ідею я доволі швидко відхилила. Вона не сподобалась мені з-за багатьох причин.

    Мене міг побачити хтось не той. Наприклад, Саша чи взагалі Вадим. Вони можуть розповісти батькам про дивну людину, ну а ті, можливо, почнуть краще слідкувати за нами трьома. А мені не треба було того, щоб мене контролювали. Тим паче коли у мене ще стільки справ...

    Можливо, треба було шукати потрібних людей, які захотіли би прийти на мій ринок завдяки своїм зв'язкам. Але у мене немає таких потужних зв'язків! У мене з друзів тільки Максим і Оля, та й то наврядчи вони самі зможуть мені допомогти. Оля кілька тижнів тому тільки з Карпат приїхала, і наврядчи має таких друзів, які почали б рекламувати мій ринок, так ще й приходили туди. 

    На рахунок Максима я поки що не знаю, але і його підставляти під удар я теж не хочу. Все-таки, я не знаю, чим це все може обернутися, і як це може вплинути на самого Максима. Тим паче я в якомусь сенсі боюсь того, що якщо зроблю щось «не те», і все піде під сраку, почнуть звинувачувати в першу чергу мене в тому, що я прив'язала до цього ще когось, як організатор цього всього лайна.

    Коротше, не знаю. Будемо дивитися, що вийде з цього всього далі.

    Коли я помітила попереду якусь невеличку дерев'яну будівлю, я вирішила, що подумаю про створення власного ринку трохи пізніше, коли у мене буде більше підходящий ідей і я дізнаюсь, як до нас відносяться інші менти, окрім Олега. Бо хто його знає, може, вони взагалі нас ненавидять зараз. Ми ж усієї ситуації не знаємо.

..                                                                                                        

..                                                                                                       

..                                                                                                        

..                                                                                                       

..                                                                                                        

    Вечір наступив доволі швидко. Я не встигла повернутися додому до темряви, через що написала матері, яка могла повернутися додому трохи раніше, що сама можу трохи затриматися у своєї подруги. Я також про всяк випадок скинула їй фото того, як ми сиділи з Лізою в її кімнаті. Цю фотку я робила чисто для себе, ніхто її не бачив, та й вона була зроблена теж увечері. І зараз я дуже сподівалась, що мама мені повірить, і не буде намагатися допитатись того, щоб я подзвонила їй і передала трубку Лізі. Або ж сама не подзвонила їй...

    Але, насправді, я сумнівалась, що Ліза спалить мене перед жінкою. Принаймні, мені дуже хотілося в це сподіватися, бо ми завжди прикривали одна одну. Ну, коли ще дружили.

   Темрява довкола ставала густішою. І хоч вже через два дні буде весна, темніло ще дуже зарано. Мені хотілося якомога швидше повернутися додому. Я знову почала шкодувати, що не зробила цього до темряви. Я молилась, щоб мене не почало знову глючити. Не хотілося, щоб все сталося так, як тоді.

    Але мій страх обернуся проти мене, тільки погіршуючи усе становище.

    Йдучи вперед, я почула дивний звук. Знову хтось мене кликав десь там, позаду, але я точно знала, що шукати мене зараз ніхто не повинен. Тим паче у лісі. Мама написала просте й легке «ок», навіть не перевіривши, чи дійсно я у подруги, батько мабуть навіть не знав, що я знову десь тиняюсь, бо зазвичай приходив десь о восьмій додому, в зараз тільки шоста п'ятдесят три. Максим явно не став би так жартувати, та й Оля також. Вони бачили те, що я приймала пігулки, тому точно могли подумати, що лякати мене таким чином не варто. Тому, варіант залишався єдиний - почалося.

      Я не хотіла озиратися. Вже зробила так колись, але нікого не побачила, тому я сенсу цього робити не бачу. А зараз, у цій темряві, я тим паче не хотіла робити цього, не знаючи, чим це може зараз вивернутися для мене. Хто його знає, що я можу побачити там, в темряві...

    Дерева були німими тінями, які знову тягнули до мене свої гілки, а я все йшла вперед, дивлячись собі під ноги і інколи прислухаючись до звуків довкола. Не хотіла дивитись довкола, відчуваючи, наче з темряви хтось на мене дивиться. При тому майже постійно різних боків, не залишаючись на одному місці.

    Позаду мене почулись чиїсь кроки. Я різко зупиняюсь, прислухаючись довкола. Кроки теж зупинились разом зі мною. Це той хлопець, чи щось не наше? Інше? Відчуваю, як до горла потихеньку підступає ком. Якщо я кудись зникну, люди принаймні будуть мене шукати, і, можливо, знайдуть. Та й не факт, що я так просто готова датися людині, яка стоїть позаду. Але що, якщо це щось не наше?