Глава вісімнадцята. Сталкер.

— Молодець, ти непогано тренуєш його. - Похвалив мене сьогодні Олег, коли бачив, як я знову активно тренувала Гранта після школи.

   Я подивилась на чоловіка. Він уважно слідкував за собакою і за тим, як і які я даю своєму вихованцеві команди, опершись спиною о стіну позаду. Я навіть не помітила його до цього... Лиш кивнувши головою, я продовжила тренувати Гранта, намагаючись ігнорувати присутність Олега тут.

— Гадаю, він може залишитись у нас. - Мовив нарешті чоловік, підійшовши трохи ближче.

    Грант, вже більш серйозний хлопець, подивився на чоловіка, але радість у гарних очах цуцика все ще була. Сподіваюсь, я зможу зберегти цю радість до кінця, і ми з Грантом станемо непоганими напарниками.

— Він швидко вчиться. - Похвалилась я, почав гладити вихованця по голові. Той замахав хвостом, відчуваючи моє задоволення. Не марно ж кажуть, що тварини відчувають емоційний стан своїх господарів. - Точно можна залишити? - Я подивилась на чоловіка.

— Так. Все-таки, я вже трохи до нього звик. - Той трохи посміхнувся, теж почав обережно гладити Гранта, від чого цуцик підняв голову, а ніс засмикався, втягуючи повітря довкола.                                                                         

— Що ж, я радий. - Теж трохи посміхаюсь у відповідь. - Є якісь місії?                                                                                

— Поки ні. В найближчий час ти вільний.  - Олег тихо зітхнув, а я зиркнула на нього, продовжуючи гладити Гранта.                                                                                         

    Чи шкодував він, що взяв мене на таку собі неоофіційну роботу? Можливо. Але я не шкодувала. Я все зроблю, щоб батьки нічого про моє справжнє життя не знали. Нехай вони і далі будуть думати, що у мене лиш один-два друга, і що по більшій частині ми гуляємо тільки на майданчику чи десь поблизу.

    Я вирішила піти трохи прогулятися. Вдома всеодно нічого робити, батьки знову поїхали на дачу. Саша і Вадим на ще одних своїх додаткових - навіть не дивлячись на таку ситуацію з їх батьками, у них все ще був тісний графік. Якщо пощастить - побачимось з друзями. Якщо ж ні - зайду на свою базу і подивлюсь, що ще можна там вдосконалити.

    Але, на жаль, мені не вдалось нормально дійти до бази.                                                                                             

    Коли я зайшла до лісу і вже залишалось зовсім трохи до моєї бази, хтось врізався в мене. Прямо як тоді, коли ми вперше зустрілись з Максимом і я врятувала його. Мені навіть здалося, що це саме Максим, вирішив так пожартувати, і при цьому «ефекно» з'явитися. Але це був не Максим...

     Поряд зі мною стояла трохи перелякана Ліза. Не така, як Максим. Тоді хлопець виглядав хоч і переляканим, але у його голові явно вже був якийсь план, якщо за ним будуть продовжувати бігти. А Ліза виглядала так, наче в неї вже нема ніяких шансів втекти від того, хто переслідував.

    Якийсь час ми стояли в ступорі. Вона, побачивши мене, здавалось, за більше перелякалась, бо не кожен день бачиш людину в дивній масці і старому одягу, який вдягали мінімум десять років тому. Я же стояла і просто дивилась на неї, намагаючись заспокоїти думки в голові.                                                                         

     Що вона тут робить? Від кого тікає? Чи є у неї план на випадок, якщо все піде не так, і її наздоженуть? Чому вона біжить саме по лісу, а не до людей, щоб покликати на допомогу? Може, вона не може знайти шлях назад? І чому вона так дивиться на мене? Бо цей погляд, скажу чесно, мене насторожує... Ліза так дивиться на мене, наче намагається дізнатися, хто ховається під залізною маскою. Невже вона впізнала мене по очах?                                                                              

— Потрібна допомога? - Нарешті запитала я, намагаючись тримати голос рівним і спокійним, але все таким же хрипким, наче нічого взагалі не відбувається.

    Ліза тихо фиркнула. Відвернувшись від мене, дівчина засунула руки до карманів, і кинувши щось по типу «сама розберусь» пішла далі більш спокійним шагом. Я же тихо хмикнула у відповідь, слідкуючи за Лізою. Ну і хай валить! Її проблеми.

    Але я не могла так просто заспокоїтися і залишити подругу без уваги. Дивлячись на те, що вона до цього від когось тікала, Ліза точно встряла в якусь проблему, і їй потрібна допомога. Тому залишати її зараз саму, я вважаю, не варто. І, навіть не дивлячись на те, що ми більше не подруги, це не значить, що я повинна залишити подругу саму.

    Вирішивши прослідкувати за Лізою, я пішла по іншій дорозі. Я добре знала, куди саме веде ця дорога і також знала ще й те, що ця сама дорога потім пересікалась з тією, по якій зараз йшла сама Ліза. Ну, звісно, якщо дівчина не захоче кудись завернути у цей час, на що я дуже сподівалась. І, не помилилась, коли побачила минулу подругу, яка прискореним шагом йшла геть, інколи озираючись.

    Намагаючись не показуватися дівчині на очі, я постійно ховалась то тут, то там, теж інколи озираючись по сторонах. Хто слідкував за Лізою? Але, побачити нікого, на жаль, я поки що не могла. І у що взагалі влізла моя подруга?...

— Перестань переслідувати мене нарешті. - Почула я різко голос Лізи, коли проходила поряд.

    Я легенько здригнулась, не озираючись і сподіваючись, що дівчина не буде продовжувати говорити подібне. Але, коли я зрозуміла, що це звертання було не до мене, наважилась озирнутися, відійшовши трохи в сторону, щоб на мене звернули увагу в останню мить.

    Перед Лізою стояв якийсь високий і худий хлопець, трохи посміхаючись. Його очі були широко відкриті, і дивились тільки на дівчину. Він дивився на неї так, наче Ліза вже була його. Наче Ліза була якимось предметом, яким можно заволодіти без його на те дозволу...

    Але, я не могла не помітити, що цей хлопець доволі непогано ховався до цього. Гадаю, в наступні рази, якщо станеться щось подібне, мені треба бути більш уважною. Бо хто його знає, що може статися, якщо я одного разу помилюсь.