Глава сімнадцята. Страх.

     Я намагалась хоч трохи поворухнутися. Знову підкорити самій собі власне тіло. Намагалась відвести погляд, зрозуміти, чи є у мене хоч щось під рукою, щоб захистити себе. Намагалась простягнути руку і відволікти увагу, але нічого не виходило. А вони дивились, дивились, дивились... І наближались потихеньку до мене.

    Відкрити очі мені допоміг матрац, який знову почав наче рухатися. І, знаєте, сьогодні я в якомусь сенсі була навіть рада, що матрац почав «рухатися», бо терпіти цей сон я не дуже хотіла. Ну неприємно мені, коли на мене ось так ледь не впритул дивляться.

— Ти сьогодні з кимось розмовляла, коли спала. - За сніданком сказала Саша. Вона подивилась на мене трохи зацікавлено. - Усе в нормі? 

    Що цього я не страждала лунатизмом. Можливо, мені варто буде нагрузити себе сильніше. Або взагалі менше спати треба буде, щоб не говорити нічого підчас сну. Бо я боюсь, що можу сказати щось не те. Щось, що може зацікавити моїх нових родичів, а вони можуть розповісти усе батькам. Звісно, я можу звалити все на те, що уві сні я можу казати все, що «придумаю», але це всеодно вже буде підозріло.

— Да так, нічого особливого. - Кинула я. І, з легкою надією запитала: - А що я казала, ти випадково не запам'ятала?                                                                           

— Наче... Ні. - Мовила дівчина, і, вставши, пішла мити свій посуд.                                                                                     

    У мене наче відлягло від серця після цієї відповіді. Мені стало набагато легше. Вони нічого не запам'ятали... Звісно, по обличчю Вадима важко сказати, чи дійсно він щось чув, але я думаю, що поки що цей хлопець мене не спалить. Значить, мені дійсно варто не спати багато і загрузити себе по повній. Близиться весна, а там і літо. Значить, це хороший варіант, щоб не спалитись.

    Після школи я, зробивши домашнє, майже одразу пішла тренувати Гранта. До цього швидко перевдяглась, впевнившись, що ніхто мене не бачить. Тренування швидко закінчились, і, хоч я вже ледь з ніг валилася, чомусь мені хотілося більшого. Раз моє тіло потребує використовувати стільки енергії, хто я така, щоб забороняти самій собі робити подібне?

   І, я зустріла Вітю. Він стояв, чекаючи когось, і, побачивши мене, покликав до себе, під приводом того, що йому нудно самому. Ну, а я була не проти. Чому б і ні? Тим паче, коли я вже була без маски, і зовсім скоро збиралась повертатися додому.

— Слухай, я давно вже хотів у тебе запитати... - Почав будь хлопець, знову озирнувшись і пошуках своїх друзів. - Що у тебе з правою рукою? Я бачив, що ти спочатку бинти носила, а потім у тебе деякі пальці були трохи синіми. Скажи чесно, що у тебе діється? Чи потрібна тоді допомога?

    Хочеться гаркнути, що це зовсім не його діло, поставити хлопця на місце, але я швидко охолоджуюсь. Що зі мною? Вітя не заслуговує на таку реакцію, він все ж хвилюється за мене. Але, може, він просто робить вигляд, що такий хороший? Може, Вітя просто натяг маску хорошого хлопця, а потім розіб'є мені серце?

    Я не знаю, чому так боюсь цього. Можливо, через те, що батьки знову почали сваритися, і я не хочу повторювати їх помилки. А може, я боюсь, що Вітя дивиться на мене лиш на звичайного, майже нікому не потрібного друга, і потім, після школи забуде його, як страшний сон навіть не дивлячись на те, що хлопець зараз дивився на мене з хвилюванням в очах і навіть легкою турботою.                                                               

— Все в нормі. - Лиш коротко кажу я, відвертаючись від нього, наче боячись його реакції. Хоча, може, так воно й було...                                                                                       

   Якийсь час він дивився на мене. Я не знаю, які емоції він зараз відчував, і, скажу чесно, не хочу цього знати.

— Якщо тобі буде потрібна чиясь допомога... - Мовив нарешті він. - То, ти знаєш, що я можу допомогти.

    Легенько кивнув головою, він нарешті пішов до друзів. Я легенько смикнула рукою в його сторону, намагаючись зупинити, але зрозуміла, що нічого тут мабуть вже й не вдієш. Я лиш продовжувала слідкувати за тим, як Вітя йшов геть, засунувши руки до карманів.                                                                             

    Ну ось, я знову збрехала. При тому, зробила це перед тим, хто першим підійшов до мене, запропонувавши дружбу. І, хоч я ще сумнівалась в ньому, але Вітя до сих пір ще не відступив.                                                        

    Відчуваю себе трохи подавлено. Спочатку я почала брехати батькам майже в усьому, тепер ще і йому почала брехати. Що буде далі? Я почну брехати ще й своїм друзям? Гадаю, що ні, бо мені б не хотілося, щоб вони відвернулись від мене.

    Тихо хмикнувши, я розвернулась і пішла в зовсім інший бік. Гадаю, треба буде їм завтра розповісти про Гранта і нарешті взяти з собою на їх першу місію, як я й обіцяла.

..                                                                                                    

..                                                                                                       

..                                                                                                       

..                                                                                                  

..                                                                                                       

— Бачу, ти ще й друзів вирішив з собою покликати. - З легким сарказмом мовив Олег, коли побачив нас втрьох після школи після його «кличу».