Глава шістнадцята. Тонування.

    Пігулки полетіли до мого рота одразу після того, як я нарешті потрапила до своєї бази. Я важко дихала, відчуваючи, що після швидкого бігу повітря в легенях кардинально не вистачало. Сівши на стілець, я ще кілька хвилин сиділа і думала над тим, що взагалі відбулось за останні два дні - п'ятницю і суботу.

    По-перше, тепер ми офіційно були однією сім'єю з Сашею і Вадимом. Обидві дитини були дуже задоволені цим, бо не дивлячись на таке горе, у них тепер нова сім'я, яка змогла допомогти їм стати на ноги. І, тепер мені треба бути набагато обережнішою, бо тепер більше очей, які можуть потім прийти до батьків і розповісти усе про мене.                                         

    Тим паче я не знаю їх точного відношення до себе. Так, Саша казала, що хоче стати мені подругою, раз ми тепер як одна сім'я, але що на рахунок її брата Вадима? Ми з ним майже не контактували, тому казати його відношення до себе не знаючи справжньої думки хлопця не варто.                                                                          

    По-друге, пальці вже майже повністю прийшли в норму. Вчора я була у лікаря, і він сказав, що гіпс можна вже не носити, і можна навіть пальцями рухати. Звісно, не дуже багато, бо вони ще відновлюються, але це вже щось. Синій колір майже зник. Та й не впевнена я, що хтось захоче дивитися на мої руки більше чотирьох секунд без якоїсь потреби.                                 

    Ну і по-третє, я продовжую тренувати Гранта. Він швидко вчиться, і я пишаюсь їм. Навіть не дивлячись на свій веселий характер, цей хлопець вміє вчитися і підкорятися. І тепер цей хлопець знає вже чотири команди - сидіти, поряд, голос і «не можна». Звісно, останню команду ми ще доводимо до ідеалу, але прогрес вже є.                                                                           

    Оля, яка сиділа зараз поряд зі мною і Максимом і яких я впустила до будинку кілька хвилин тому, слідкувала за моїми діями. Особливо її погляд затримався на моїх пігулках. Дівчина трохи примружилась, наче підозрювала щось.                     

— Ти впевнений, що треба пити стільки пігулок? - Запитала дівчина нарешті.                                                      

— Так. - Видихнула я.                                                            

     Звісно, доза могла бути великою, але я вже не хотіла бачити і відчувати ці кляті галюцинації, з-за яких я не можу вже навіть спати хоч трохи. Нехай у мене станеться щось інше, а не подібні речі...

— Що плануєте робити далі? - Запитала я, піднімаючи погляд на друзів.                                                                    

— А що ми можемо робити в неділю днем? - На цей раз запитав вже Максим. - Звісно, що відпочивати. До речі, я мангал сьогодні приніс. На тому ринку недорогий знайшов. Може, сьогодні шашлики посмажимо?

— Добре, я не проти. - Трохи посміхаюсь. - Тоді, м'ясо з мене.                                                                                          

    Я не питала, звідки Макс дістав гроші. Він наче колись розповідав, що на підробки ходив, і про це до сих пір ніхто не дізнався - ну, окрім мене. Та й сама я колись чимось подібним займалась. Але у моєму випадку батьки вже знали, що я ходжу на підробку.

— Може, мені з тобою краще піти? - Запропонувала Оля. - Ну, на всяк випадок. Бо хто його знає, що може статися...

— Я в порядку, не треба так хвилюватися. - Спробувала заспокоїти дівчину. - Тим паче, я не...

    Хотіла було я сказати про те, що не хвора, але гадаю, що помилилась би. Ці галюцинації... Вони вже явно не такі звичайні, як до цього, і мене це починає турбувати з кожним днем, коли це все з'являється.                       

    Спочатку я їх просто чула, потім мені почало маритися різне, а зараз я цю херню ще й відчуваю. Звісно, це було всього лише раз, та й до того ж те, що я відчула тоді можна було списати на недосипання, але...

— Зі мною все добре. - Нарешті, я закінчила речення. - Тим паче, я хотів би сходити в магазин без маски.

     Оля тихо засміялась.                                                      

— Ти що, настільки соромишся свого обличчя перед нами, що не хочеш його показувати? - Запитала вона з легким сарказмом.                                                                 

— Ні, просто... - Я знову зам'ялась.                                         

   Максим махнув рукою.                                                       

— Забий. Ми тут всеодно не знаємо, як виглядаємо. Тому давайте зберігати це поки що в таємниці. - Мовив хлопець з легкістю. - Зараз головне, щоб батьки ні про що не дізнались.                                                                 

   Я подивилась на Максима. Він вже як я казав.

— А, тобто, якщо я не бачила вашого обличчя, але ви обидва бачили моє, то ви це вважаєте справедливим? - Оля явно трохи образилась.

— Будь ласка, вибач. - Мовив хлопець, і додав: - Тим паче я вже забув твоє обличчя, бо давно його вже не бачив.

— А у мене взагалі лицьова агнозія*. - Докинула я, щоб заспокоїти дівчину. - Я лице твоє взагалі нормально навіть запам'ятати не зміг.

    І це була в якомусь сенсі правда. Я давно вже помітила за собою те, що не можу нормально розрізняти обличчя. Я могла згадати очі, ніс щось виразне на обличчі. Але обличчя я згадати не могла від слова зовсім.

    Якийсь час я думала, що просто ніколи не намагалась запам'ятати обличчя. Але коли після того, як я не змогла згадати нормально обличчя своєї матері, я зрозуміла, що щось тут не так. І, насправді, лицьова сліпота мене не турбує так сильно, як галюцинації.                                                                                 

    Можливо, навіть добре, якщо зараз ми носимо маски. Але... Під ними може знаходитися будь-хто, чи не так?

   Оля зиркнула на Максима, і почала виходити. І, трохи посміхнувшись, я дочекалась, коли друзі, які продовжували інколи сперечатись на рахунок цього всього підуть з мого дому, змогла впевнитись, що ніхто за мною зараз не слідкує, і перевдяглась у свій звичний одяг. Потім вийшла з будівлі. Як добре, що мій дім знаходиться трохи далі від інших, ніхто тоді не зможе побачити мого обличчя, доки я не відійду на потрібну відстань. Ну, якщо хтось не захоче підійти ближче...