Глава п'ятнадцята. Нові члени сім'ї.

    Сьогодні я вирішила потренувати свого нового вихованця. Один з ментів, який був обізнаний у всій цій ситуації, провів мене до потрібного місця, де мене вже чекали. Подякувавши, я, дивлячись на щасливу тваринку, намагалась швидко придумати план, за яким буду тренувати вихованця, якого назвала Грантом. Не знаю, чому саме це ім'я, але воно здалось мені підходящим для цього хлопця.                                           

— Ну що, маленький, готовий трохи потренуватися? - Запитала я хрипким голосом, починаючи гладити цуцика по голівці.                                                                  

   І, я почала намагатись вчити цуцика його першій команді - сидіти. Було важко, Грант часто не сидів на місці, а майже постійно бігав поряд, щось радісно гавкаючи, і, при цьому, весело махаючи хвостом. Але мені вдалось нарешті привернути увагу цуцика.           

— Сидіти. - Наказала я, намагаючись зробити хрипкий голос більш серйозним, хоча, дивлячись на таку милу тваринку, це зробити важко.                                                

    Грант сів, дивлячись на мене. Я посміхнулась, і дала йому трохи корму, який я знайшла тут. Схоже, хтось вирішив позичити мені трохи корму на перший час для тренування. Що ж, дякую тому, хто зробив це. Це дійсно для мене важливо.                                                   

— Молодець. - Похвалила я Гранта. - Пишаюсь тобою.

    Тренування закінчилось доволі швидко. Я навіть оком кліпнути не встигла, як прийшли і повідомили, що на сьогодні вистачить. Погладивши цуцика по голові, і пообіцявши прийти завтра, я пішла додому.              

    Чомусь мені нічого зараз взагалі не хотілось, але варто було. Вдома ще чекало домашнє завдання, яке треба зробити. Ну, принаймні, тепер у мене з'явився новий друг, який насправді мене любить. Грант. Цікаво, чи сумує він за мною, доки мене нема, а чи стрибає на кожного, щоб відчути хоч трохи кохання до себе. Все-таки, його підібрали з вулиці.                                      

     Сніг тихо хрускотів під ногами. Добре, що снігу навалило за останній час стільки, що складається відчуття, наче зима тільки починається. Холодний вітер знову врізався мені в оголене лице - до цього я, зайшовши на базу, перевдяглась і зняла маску.               

    Але коли я вже ось-ось повинна була підійти до свого під'їзду, хтось обережно, наче не бажаючи налякати мене, поклав руку мені на плече. Але я все-таки легенько здригнулась, і, збираючись вдарити того, хто можливо зараз заніс наді мною ніж, готовий вбити, озирнулась. І завмерла на декілька секунд з німим питанням: «Що ти тут робиш?».                                               

     Бачачи мою реакцію, хлопець тихо сміється. Потім, дивиться на мене з посмішкою, прибираючи геть руку. І, трохи нахилившись до мене, хлопець запитав:

— Що, не очікувала мене побачити тут?

    На секунду я хотіла було потягнутися до обличчя, щоб відчути звичний холод своєї маски. Щоб впевнитися, що хлопець не бачить мого обличчя, і я зможу сказати, що він просто помилився. Але я вчасно згадую, що тепер маски у мене на обличчі нема, і ледь стримую руку від імпульсу простягнути до обличчя.

— Ні, не очікувала. - Чесно кажу я, зазираючи хлопцю в очі й намагаючись зрозуміти, що він зараз відчуває і про що може думати. - Що ти тут взагалі робиш, і чому слідкував?                                                                                  

    Цікаво, чи бачив він те, як я вже збиралась підходити до цього під'їзду, діставати ключі, і відкривати двері? Якщо дійсно бачив... Це дуже погано. По тілу пробігають табуни мурах від думки, що мене потім хтось може переслідувати і шантажувати тим, що знає, де я живу і тим, що може кожної хвилини навідатися і зробити щось погане. Мабуть, це саме найгірше, що колись може бути зі мною за все моє життя.      

— Ну чого одразу слідкував? - Той тихо хмикнув. - Просто побачив тебе, коли ти йшла з прогулянки, і вирішив піти за тобою, щоб трохи поговорити.

    На цей раз вже хмикнула я. Дивлячись на хлопця, я запитала з легким сарказмом:

— І про що ти хочеш зараз зі мною поговорити, що так довго біг за мною?                                               

— Для початку просто познайомитись, а потім і подивимось. Я Віктор. Можна просто Вітя. - І хлопець простягнув що мене руку.

   Кілька секунд дивлюсь на його руку. Потім потискаю. Хочу спочатку сказати звичне «Обснайт», але замість цього сказала єдине:                                                             

— Настя.                                                                                         

..                                                                                                     

..                                                                                                        

..                                                                                                    

..                                                                                                        

..                                                                                                      

— Що ж, я сподіваюсь, ти приймеш їх як нових членів нашої сім'ї, і зрозумієш їх становище. - Мовив мені батько, коли вже збирався завершити свою розповідь.

   Я бачила, як батько поклав руки на плечі Вадима у цій захисній стійці, наче зараз цього хлопця треба було захистити від чого. І я розуміла, від чого, хоч і розуміла, що ці двоє - брат і сестра, - вже, мабуть, ніколи не зможуть жити нормально.