Глава чотирнадцята. Цуцик.

— Ох, чудовий результат! - Нарешті мовив лікар, коли зняв гіпс. - Воно потихеньку приходить в норму. Звісно, часу ще треба багато, але це вже непоганий результат.

   Усе було дійсно набагато краще, ніж до цього, я бачила різницю. Тепер, пальці були не настільки синіми, хоч все ще мали темно-сині кольори, і, якщо пройде ще хоча б тиждень, тоді цей потворний, неприємний колір або спаде майже повністю, або взагалі вже зникне. Це добре, це мене радує.                  

   Тоді не треба буде ховатися і боятися того, що батьки, які з того вечора майже не розмовляли один з одним - і навіть зі мною, - знову будуть про щось питати. Цікаво, як довго вони зможуть протриматися ось так без розмов? Хто їх взагалі знає...                                                 

    Знову намазавши мої пальці чимось, що викликало приємну прохолоду на якийсь час, на мої пальці знову натягли гіпс.                                                                               

— Продовжуй намагатися не рухати пальцями, бо я не хочу щоб результат тільки погіршився. - Сказав лікар, щось записуючи в своєму комп'ютері, коли відійшов трохи від мене.                                                                      

— Що ж, дякую вам. - Подякувала я, трохи посміхнувшись - і знову мою посмішку сховала маска.

— Скажи, тебе ще щось турбує? - Чоловік подивився на мене.                                                                                             

    Чи дійсно я можу довірити йому ще й те, що у мене є галюцинації? Можливо, тоді б лікар направив мене до потрібної людини, яка підказала б мені, що треба з цим всим робити, але... Я не хочу, щоб на мене ще більше звертали увагу. Тим паче, по-перше, я не хочу, щоб усі подумали, наче у мене з голови проблеми, а по-друге, зараз і без того проблем багато. Не хочу нав'язуватися.

— Ні, все добре. - Нарешті мовила я. - Мої пальці - єдине, що мене зараз турбує. Ну, і, деякі інші проблеми, але вони вже не такі великі, щоб на них зараз звертати увагу.                                                                                  

    Лікар кивнув, і вже через кілька секунд я йшла по вулиці. Потихеньку почало темніти. Добре, що домашнього завдання задали поки що мало, не треба турбуватися, що я буду багато турбувати пошкоджену руку. Схоже, вчителі ще не відійшли від канікул і від нового року, хоча пройшов вже цілий тиждень після свята. Але, то було навіть на краще.                                 

    На наступний ранок я якийсь час дивилась на свою руку. Вагалась - чи варто знімати гіпс, щоб ніхто не побачив того, що у мене є якісь проблеми з пальцями і замазати усе пудрою матері, а чи варто все-таки залишити це все? Зупинилась на другому варіанті. Якщо що, вдягну кофту з довгими рукавами і буду намагатись не показати усім свою праву руку.                 

    В школі сидіти мені було дуже нудно. Ліза пішла, і мені стало дійсно нудно, через що я намагалась розважати себе так, як могла. Після уроків, коли я тільки встигла повернутися додому і швидко щось перекусивши, Олег викликав на нове завдання.

     Тихо зітхнула. Ну, що ще робити? Якщо треба, то треба йти.                                                                                 

    На цей раз територія була набагато меншою. Лиш дві будівлі треба було обшукати. Тримаючи якийсь камінь, який я вирішила взяти з собою з самого початку, я повільно йшла вперед, озираючись по сторонах, щоб побачити щось підозріле. Але поки що нічого не було, і це мене ще більше насторожувало.

    Не знаю, чому, але інколи, коли нічого поганого поки що не відбувається, у мене виникає таке відчуття, наче станеться ще щось більш гірше. В таких ситуаціях мені, чомусь, хочеться, щоб відбувалось хоч щось, аніж взагалі нічого. Скажу чесно - я не знаю, яке з цих відчуттів гірше.                                                                          

    Попереду виникає поворот. Серце починає битися трохи швидше, коли я помічаю напівтемряву в середині кімнати або коридору - я ще не знала, що попереду мене. Що, якщо там хтось є? Чекає мене, спеціально не рухаючись і не видаючи себе. Хоче вбити мене...                                                                                

    А чи може там бути щось, чого там не потрібно бути від слова зовсім? Так, заспокойся, Настя, нічого поганого тут нема окрім якогось чоловіка, який може вбити мене лиш одним поштовхом, якщо лиш захоче цього.                                                                                         

     Що мене чекає там? Вб'ють мене, чи ні? Озираюсь. Може, треба покликати когось на допомогу? Ні! Я не настільки слабка, щоб когось кликати. Якщо мене одного разу ледь не вирубили, то зараз я не дозволю це зробити. Принаймні, спробую...

    Я потихеньку наближаюсь до кімнати, стискаючи камінь все сильніше. Заходжу в кімнату і швидко роззираюсь по сторонах. Нікого й нічого. Але, спочатку мені здалось, що якась тінь промайнула геть до виходу, і, коли я озирнулась на вихід з кімнати, нікого не побачила. Дивно... Може, знову проглючило? Тоді мені не варто на це все звертати зараз увагу, якщо я не буду впевнена, що це все реально.

    Але, як я можу бути певна, що щось зараз реально?

    Вирішила перевірити іншу будівлю. Вона виявилась пустою, про що я поспішила повідомити Олега. Той лиш кивнув головою.

— Добре. Тоді, можемо повертатися назад.

    І, коли я вже хотіла піти за чоловіком, щоб повернутися додому, хтось схопив мене за штанину. Я легенько здригнулась і подивилась вниз. Це був маленький, милий цуцик, який, помітивши, що я звернула на нього увагу, відпустив мої штани, і замахав своїм маленьким хвостиком.

   Я трохи нахилилась до нього. Погладила по маленькій голівці, і той замахав хвостом трохи швидше. Йому явно подобались мої дотики. Цікаво, звідки він взявся тут?

— Гей, хлопче, що ти тут робиш? - Тихо запитала я у цуцика, і той заскиглив.