Глава тринадцята. Удар.

   Хоч мені й було важко облаштовуватися на своїй базі, але по-перше, мені сьогодні було нічого робити, а по-друге, я могла гуляти сьогодні набагато більше, ніж до цього, бо ніхто цього не помітить. Так, бабуся вдома. Так, вона бачила, що я виходжу з дому, і повертаюсь тільки під вечір, але що вона мені зробить? Поступово я перестаю її так боятися, хоча ненависть все ще є. Тепер я знаю, що відповідати батькам, якщо ця скажена жінка спробує про все розповісти моїм батькам - знову, як робила подібне й до цього.

    Для початку я вирішила замінити кровать. Так, пружини вже не можна замінити. Де я можу знайти щось схоже? У того самого дідуся, на території дому якого я колись знайшла та ділянку в паркані. У нього колись розкладачка була, про яку ніхто вже майже не пам'ятав, але яка явно була ще в нормальному стані. І, принаймні, хоча б на ній можна ще щось змінити, а не те, що зараз...

    Купила білет на електричку, і вже через п'ятнадцять хвилин була там у своєму звичайному вигляді, до цього не перевдягаючись у Обснайта. При цьому коли я йшла на потрібну станцію, я бачила Лізу з її мамою. Вони стояли, чекаючи на свою електричку. Побачивши мене, вона явно хотіла помахати рукою, але стрималась. Я тим часом лиш відвернулась від неї. Не хочу навіть дивитись на неї.

— Кажеш, розкладачка потрібна? - Запитав у мене дідусь, коли я розповіла йому все, що треба було.

— Так, якщо можна.

    Дідусь кивнув, і пішов діставати розкладачку. Мені пощастило, що цей чоловік непогано тримав усі тайни, і я могла розповісти йому трохи більше, ніж могла розповісти комусь іншому. Звісно, я не розповідала про Обснайта і про те, що я зв'язалась з поліцією, але розповіла, що ми з моїми друзями, імена яких я не називала, вирішили облаштувати собі таку собі базу ледь не поряд з нашим домом. Наче, він мені повірив. Це добре.

— Дякую. - Сказала я, взявши розкладачку за залізну основу і пішла на вихід. - Чи можу я приїхати на наступних вихідних? Допоможу може з чимось вам.

    Дідусь дозволив мені це зробити, і, як виявилось, навіть радий був мене бачити знову. Все-таки, не кожен же день ми бачимось. І хоч мені було важко тягнути частіше тільки однією рукою, але я була рада, що облаштування вже почалось. Так, роботи ще було багато, але це вже щось, чи не так?

— О, Обснайт. - Почула я позаду, коли повернулась на базу і йшла до свого дому. Озирнулась.

    Максим вже йшов до мене, а Оля з цікавістю розглядала дім хлопця. Так, вона вже була тут одного разу, але, судячи за всим, їй до сих пір було цікаво подивитись, що ж тут відбувається. Тим паче тоді, коли Максим вже «обклав« свій дім парканом.

— Радий вас бачити. - Мовила я хрипким голосом, повністю обертаючись до друзів.

— Бачу, ти вже облаштовуєш потихеньку свою базу.

— Ну, є таке. - Я легенько кивнула головою. - А ви? Теж вже почали потихеньку облаштовуватися?

— Ага. Допомагаю інколи Олі ще, ну і сам тут роблю все, що можу. До речі, що там з Олегом?

— Не дзвонив поки що. - З легким зітханням мовила я, а потім додала: - Але гадаю, в найближчий час дзвонити і не буде. У мене зламані пальці, а його дружина мене трохи пожаліла.

— Бачу, хтось тебе вже полюбив. - З легким сарказмом мовив Максим, але потім тихо хмикнув. - Ну добре, не будемо про погане. Тоді з чимось може допомогти треба?                                                                                            

— Та ні, дякую. - Кажу. - Але якщо вже вам потрібна допомога, ви можете покликати мене.                            

    Хлопець кивнув, і ми розійшлися по своїх домівках. Я ледь змогла дотягнути розкладачку на другий поверх, куди якраз і планувала помістити її. Спати на першому поверсі я точно не збираюсь, тому навіщо ставить щось подібне там?                                                          

    Нарешті розмістив залізяку на потрібне місце - стару я віднесла на невеличке місцеве звалище, яке розмістилося ледь не в самому лісі, - я вирішила подивитись ті книги, які були тут. Може, щось цікаве знайду. Тим паче, не постійно є їм на одному місці стояти без моєї уваги?                                                    

   Відкрила першу, коли вдягнула нову пару гумових рукавиць - останні в свою чергу мені в «подарунок» дав дідусь, сказавши, що, можливо, мені вони потрібні. Якийсь пригодницький роман. Я прочитала кілька строк, і, поки що не зрозуміла, чи подобається мені ця книга, чи ні. Почала гортати інші, і поступово розумію, що той, хто збирав ці книги, не мав якогось улюбленого жанру, а брав те, що йому подобалось - від любовних романів до трилерів, від фентезі до детективів. Коротше, людина явно не зупиняється на одному жанру, і випробовує себе у всьому.

    Далі я пішла на той самий ринок під землею. Вже там я знайшла потрібні речі для крану. Треба замінити в ванній його від гріха подалі. Так, звісно, води ще не було - хоч я боялась її перевірити, - але всеодно, замінити треба було. Бо хто його знає, які ситуації бувають... І, насправді, я до цього навіть не уявляла, що на цьому ринку стільки різних цікавих речей. Ну, тепер принаймні я вже знаю, де і що можна купити по низькій ціні.

    З краном я поралась десь з півтори години. Може навіть більше... Спочатку намагалась зрозуміти, як знімати старий кран, потім приблизно стільки ж намагалась прикрутити новий, позичивши у Макса деякі потрібні речі, які хлопець в свою чергу дістав невідомо звідки. Можливо, я б впоралась би і швидше, якби два моїх пальців на «провідній» руці не було зламані, але, то вже таке.

    Видихнувши з полегшенням, під кінець дня я вирішила подивитись, що там з лампами у всіх кімнатах. Можливо, треба замінити або вставити. І, так, дійсно треба. Але це вже не сьогодні точно. Я втомилась, скажу чесно. Так ще й спати в останній час не можу. Все про пальці думаю і про те, як би не показати їх випадково батькам. Або ще гірше - своїй бабусі...

    Вона ж точно пронюхає, що тут щось нечисто, і явно буде намагатись розбиратися. Або ж, якщо не буде, то точно підніме галас. А мені цього зовсім не треба, особливо тоді, коли в мене нарешті потихеньку налагоджується життя. Ну, не рахуючи тих моментів з поліцейськими...