Глава дванадцята. Неприйняття.

— Вони сильно припухли... - Сказав лікар, коли закінчив роздивлялися мої пальці, і став біля столу, щось розглядаючи у своїх записах. Потім підняв на мене погляд. - Чому ти звернувся тільки недавно?

— Вибачте... - Я присоромлено опустила погляд.

    Лікар зітхнув. Підійшовши до мене, він знову продовжив оглядати мої пальці. Обережно торкався, інколи «перевертав» мою руку, інколи щось продовжував записувати щось. Одного разу навіть змусив мене почати нервувати, коли сказав про можливу операцію.                                                          

— Це ще не точно. - Спробував заспокоїти мене лікар, але це мене якось не дуже заспокоїло.

    Відпустив він мене лиш через кілька хвилин, коли мені допомогли трохи полегшити біль маззю і наклали гіпс. Перед тим, як піти, я запитав у лікаря:

— Скільки це все буде коштувати?                                     

    Серце на секунду завмерло. Чи зможу я все це потягнути, якщо мені озвучать суму? Але лікар похитав лиш головою, і трохи посміхнувшись, сказав:         

— За це не думай. - І, вийшовши зі мною до кабінету, він додав: - Прийдеш через п'ять днів. Якщо усе тільки погіршиться... - Він зітхнув, а я зрозуміла усе без слів.

    Йдучи по вулиці, я думала над тим, як скрити від батьків гіпс. Добре було те, що сьогодні батьки знову поїдуть на дачу, але вже на три дні - взяли невеличку відпустку, і вирішили трохи відпочити. Ці три дні я зможу протриматися, інші два, гадаю, теж. Правда... Що робити з бабусею? Я ж знаю, що вона точно захоче побачити, що взагалі відбувається.                             

    Коли я повернулась додому, то виявила, що батьки ще вдома, хоча повинні були вже давно поїхати. Схоже, вирішили трохи «почекати». Видихнула, сподіваючись, що ніхто не помітить раніше потрібного часу, що я вже повернулась додому. Але батько все-таки помітив моє взуття, коли вийшов до коридору.                                    

— Привіт. - Награно спокійно звернувся він до мене, доки я, не знімаючи своїх більш «дівчачих» рукавичок, намагалась зняти куртку.                                       

— Привіт. - Відповіла я, і пішла до своєї кімнати, знявши куртку і вирішивши вже там зняти рукавички.

    Хотіла було я зачинитись на замок, але згадала, що одного разу коли батько хотів зайти до моєї кімнати навіть не постукавши, щоб забрати щось з балкону, ледь не виламав двері, коли зрозумів, що двері зачинені. Тоді, скажу чесно, я трохи злякалась. Він вламувався в мій особистий простір, навіть не постукавши, так ще й розлютився тоді, що я двері зачинила. Після того я двері майже не зачиняю.

    Тому вирішила просто закрити двері, сподіваючись, що батько не буде відкривати їх, лиш би перевірити, чи я займаюсь чимось корисним, а чи просто байдики б'ю. Так, він часто не давав мені посиді і позайматися чимось своїм, даючи якесь завдання. І зараз я сподівалася, що у нього хороший настрій, і батько не зайде до мене, лиш би доколупатися. Я сильно втомилась за останній час, мені хочеться хоч трохи полежати і відпочити.                                                           

    Так, батько не зайшов до мене і не нагрузив чимось знову, з-за чого я відчула полегшення. Все-таки я лікар казавне навантажувати праву руку. Але був один нюанс. Батьки почали сваритися. Через кілька хвилин вони настільки голосно сварились, що я вирішила, що, мабуть, я дуже зарано прийшла додому. Тому вирішила вийти на вулицю, доки мене ніхто не бачить. Ледь впоралась зі своїм гіпсом. Так, я не звикла до такого «керування» кистю і пальцями, але я все-таки змогла це зробити.                                                                                

    Я бачила, як відкриваються двері з кухні, де якраз сварились батьки. При цьому голоси самих батьків на декілька секунд затихли. І у той час я намагалась якомога швидше звалити на вулицю - не важливо куди, просто нарешті піти звідти.                                                    

    Швидко прийшовши на свою базу, я швидко перевдяглась. Добре, що Максим заплатив за світло, тепер тут є хоч якесь опалення мені треба буде зробити це у відповідь в цьому місяці.

    Вирішила трохи прогулятися, може, навіть друзів зустріну. На одній з вулиць я зустріла Олега. Той, схоже, гуляв разом зі своєю дружиною. І, яким було моє здивування, коли я побачила ту жінку, яка оглядала мене вчора.

— О, добрий день! - Привіталась я хрипким голосом. - Радий бачити вас. 

    Олег лиш кивнув, а жінка посміхнувшись, привіталась у відповідь.

— Що казав лікар? - Запитав поліцейський.

    Засунувши руки до карманів, я пішла поряд з ними.

— Сказав, що треба ще подивитись на результати. - І, помовчав трохи, запитала: - Це ж ви допомогли з грошима, чи не так? - І, подивилась на подружню пару.

    Олег трохи посміхнувся. Потім, знову кивнув головою, мовив:

— Скоріше, були свої зв'язки. Ну, і деякі борги.

— Я... - Я на секунду затнулась. - Дякую вам. - Швидко додала я. Але чому ви вирішили допомогти? Все-таки, ми ще мало знайомі, тим паче я звичайний підліток, який нічого не вартий...

— Ну, я не певен, що твої батьки сильно зраділи би, якби дізнались, що їх син вмер. Та й совість мене давно би з'їла за те, що я дозволив комусь наче тебе вмерти.

— Ах, батьки... - Ледь не простогнала я, і відвернулась від них, продовжуючи йти поряд.

    Я не впевнена, що батьки взагалі звернули б увагу на те, що я кудись зникла. Так, мама почала нервувати, що я тепер частіше гуляю на вулиці, але мені здається, що вони взагалі хоч колись помітять подібну річ.

    Якийсь час я простр йшла поряд з подружньою парою, ничого не кажучи, але потім, попрощавшись, я пішла по своїх справах. В принципі, самих справ у мене не було, але я не хотіла нав'язуватися цим людям. Я й так зробила помилку, що підійшла і почала заважати їм гуляти, а зараз, можливо, це хоч трохи покращить усю ситуацію.

— О, радий тебе бачити! - Кинув Максим, якого я до цього не помітив і який, підійшовши ззаду, поклав руку мені на плече. Він, схоже, повертався з якогось додаткового. - Як пальці?