Глава одинадцята. Перша місія.

     Олег подзвонив мені зранку, при тому тільки в п'ятницю, наче точно знав, що треба трохи почекати перед тим, як викликати мене на якусь місію. Друзів я вирішила з собою поки що не кликати з собою. Вони могли ще спати і явно не захотіли би пертися кудись зранку, тим паче я ще сама не знала, що мене буде чекати в майбутньому. До того ж, саме я у це все вплуталась у все це, запропонувавши Олегу подібну «послугу», тому мої друзі не зобов'язані йти зі мною. Можливо, наступного разу, але точно не сьогодні. Ось я зі всім розберусь, і тоді подивимось.                             

— Тобі треба ось цю територію причухати. - Сказав Олег, даючи мені карту і показуючи потрібні місця. - Шукай уважно, але будь обережним. Ти ж не хочеш проблем, чи не так?                                                               

    Я лиш мовчки киваю, беручи карту до рук. Пару хвилин стою, уважно роздивляючись її, потім дивлюсь на чоловіка.                                                                             

— Я можу вже приступити до роботи?

— Звісно. - Чоловік кивнув. - І пам'ятай - ми поряд. Якщо що, допоможемо.

    Склавши обережно карту, я поклала її в карман. Добре, щобвін у мене доволі великий, що подібні речі туди влазять, та і до того ж, карта була не такою вже й великою. Пішла вперед, і вже через кілька секунд Олег зник з мого поля зору.

    Я зітхнула, йдучи вперед. Ну, що ж. Якщо батьки мене не змогли захистити від подібних проблем, то, можливо, хоч Олег захистить від того, що мене чекає. Я згадала нашу останню розмову з Олегом по телефону, коли він якраз і «запрошував» мене на цю місію. Він наче казав, що вони хочуть перевірити мене для початку, щоб зрозуміти, чи дійсно я буду працювати так, як треба, сидячи десь поряд, щоб мене перевіряти. Але при тому сказав, що на цій ділянці, де я зараз, дійсно може бути хтось, хто загрожує звичайним людям.                                                                                         

    Цікаво, як довго будуть перевіряти мене? І чи відпустять мене після року моєї «служби»? А що буде, якщо батьки дізнаються про все це? Я ж до сих пір не можу зрозуміти, що затіяв Олег. Ось наче він і захотів «найняти» мене в обмін на те, що буде мовчати, але з іншої сторони я не знаю, що чекати від цього чоловіка.

    Будівлі зустріли мене сірими стінами і сумними вікнами-очима, які наче слідкувати за кожним моїм кроком. Мені навіть спочатку здалось, що буквально з кожного вікна на мене хтось дивиться. При тому це були не дуже звичайні люди...

    Я озирнулась по сторонах. Ніхто не слідкував за мною, але такі відчуття все ще залишались, навіть коли я кинула ще один погляд на стару будівлю. Господи, Настя, заспокойся! Ніхто за тобою не повинен слідкувати, тим паче коли поряд можуть знаходитися поліцейські. Тобі просто нема чого боятися. Якщо станеться щось погане, мені допоможуть.

    Але чи дійсно мені допоможуть, якщо щось станеться? Що, якщо вони не встигнуть, або будуть вважати, що мені варто загинути? Ну, тоді і проблем менше буде, якщо хтось з дивних людей у масках помре...                                                                                      

    Спробувала заспокоїтись. Вони - поліцейські. Вони просто зобов'язані рятувати людей. Так, я розумію, що я виглядаю не дуже безпечно, як і мої друзі, але зараз я працюю на Олега, і він, мабуть, здогадується, що мені зараз не варто якось обиратися в різні сторони, щоб якось протистояти їм. Особливо тоді, коли за мною слідкують.                                                                               

    Я зазирнула у одне з вікон, і невеличкі мурахи пішли по моїй спині. Але не від того, що я побачила, бо кімната була доволі звичайною, в, скоріше, від спогадів, які були викликані від цієї дії.

    Пам'ятаю, як колись ми з батьком приїхали до рідного батька матері - батько з моїм дідусем товаришували, і останній дозволяв батьку - і нам інколи, - приїздити до них відпочити на вихідні. У них були сусіди, і, доки ніхто не бачив, я пролізла крізь дірку в старому, залізному паркані, якого вже не було в деяких місцях, на території сусідів. 

    Не знаю, що тоді мною керувало, але тоді, мабуть, я просто хотіла гострих відчуттів. Все-таки, тоді ніхто мене не бачив - батько з мамою були десь в будинку, в про сусідів я нічого не знала, - тому в моїх жилах почав тікати адреналін і бажання дізнатися про ті почуття, які колись були від мене сховані.                                                

    Я бачила город, і пластиковий стіл з такими ж стільцями. На столі стояла якась їжа, але чомусь тоді я не подумала, що сусіди можуть бути дома, тому полізла далі, намагаючись бути якомога непомітнішою, інколи озираючись по сторонах, щоб впевнитися, що ніхто мене не спалить.

    І те, що я пам'ятаю дуже добре, так це дві будівлі - гараж і сам будинок, де якраз жили ті сусіди. Вони стояли ледь не впритул, і в якийсь час я почала боятися, що я не зможу пролізти, хоч лізти далі нікуди було - в кінці був глухий кут. І тоді я наважилась зазирнути у вікно. Правда, дивилась я не дуже довго, бо страх все-таки взяв своє, але те, як я заглядала у вікно зараз, змусило мене згадати цей давно забутий спогад.                                                                                          

    Відвернулась від вікна, не бажаючи більше згадувати ті моменти безтурботного дитинства, коли я ще особливо ні про що не думала, я пішла далі, озираючись по сторонах. Підвести Олега не хотілося, бажаючи, щоб одного дня він почав потихеньку довіряти мені. Принаймні, я дуже хотіла, щоб він почав довіряти мені, і моїм друзям, щоб ми знову почали відчувати себе більш вільно.

    Коли почулися перші постріли, я не одразу зрозуміла, що взагалі відбувається. Удар, від якого я ледь не втратила свідомість, прийшовся мені якраз по голові. Стиснув зуби, щоб не загорлати, я ледь змогла піднятися з підлоги і подивитись на того, хто зробив подібне. Хоч перед очами тепер мерехтіли білі цятки, я все-таки змогла розглянути того, хто вирішив напасти на мене.