Глава десята. День народження.

    Відійти від шаленого нового року мені допомогли друзі. Вони швидко витягли мене з дому, кажучи, що на вулиці багато чого цікавого і вдома сидіти не варто. Тим паче тоді, коли канікули скоро закінчаться. І я піддалась їм, бо дійсно, чого вдома сидіти?

    Сьогодні був день народження Лізи. Я ледь не забула про нього. Зітхнувши і ледь вставши з кроваті, хоча так не хотілося, я пішла на кухню. Вже через півгодини я спускалась вниз, щоб подивитись подарунок. Не йти ж з пустими руками.                                                                       

— Будьте ласкаві, дайте мені цю книгу. - Прохрипіла я, показавши на потрібну мені книгу.

    Ліза любила читати, і я знала, що саме вона зараз читає, і що їй може сподобатись. І, чомусь я була просто впевнена, що ця книга їй сподобається. Все-таки, одного разу я чула, що вона щось казала про цю книгу, але на жаль, її дістати було важко в нашій країні. І зараз, в мене з'явився такий шанс.

    Хлопець запакував мені книгу, я віддала йому потрібну суму, і, вилізши, потихеньку пішла до будинку Лізи. Часу ще було багато, тому я могла не поспішати.

— Рада тебе бачити! - Радісно сказала Ліза, коли я нарешті прийшла до неї.                                                      

— Так, я теж... - Кинула я більш спокійно, і пройшла всередину, коли дівчина трохи відступила.                        

    Вже через кілька хвилин ми сиділи на кухні. І, як виявилось, я прийшла третьою. Окрім мене тут було ще дві невідомі мені дівчини. Сподіваюсь, Ліза познайомить нас і ми хоч трохи розкажемо про себе, щоб знати, з ким спілкуємось. Але коли подруга лиш назвала їх імена, які я запам'ятала не одразу, я трохи розчарувалась в тому, що ці дві дівчини взагалі ніяк не зацікавлені в тому, щоб знайти собі нових знайомих або взагалі друзів. Принаймні, зі мною. 

    Ну що ж, добре. Якщо цим двом на мене плювати, то мені тим паче не хочеться з ними спілкуватися. Особливо тоді, коли в мене вже є свої друзі, і поки що нових я не шукаю - мені й з цими двома дуже добре.    

— На що ж, ще трохи почекаємо, і будемо починати.

    Я вирішила роки що не питати, що саме задумала моя подруга. Про це, сподіваюсь, вона більш детально розкаже, коли прийдуть інші. Я тим часом почала потихеньку роздивлятись усе довкола. Все-таки, цікаво було.

    Так, я вже була колись у подруги в гостях так би мовити, але лиш два чи три рази. І схоже, ось ці дівчини, які сиділи поряд і чекали, коли Ліза прийде з іншої кімнати, не наважуючись про щось поговорити без неї, дивились частіше тільки на мене, ніж довкола. По більшій частині я відчувала їх погляди на собі, але інколи зустрічалась з їх поглядами. Тоді вони відводили свої погляди, наче нічого не відбувається, а коли я відводжу погляд, знову дивляться на мене.

    Я розумію, це звичайна цікавість, але мені неприємно, що мене стільки розглядають. Тим паче так пильно. Від цих поглядів мені стає не дуже зручно, і хочеться звалити звідси якомога швидше, а потім вдягти знову маску, щоб ніхто знову не бачив мого обличчя.

    Врятувала мене Ліза, яка нарешті з'явилась у кімнаті через кілька хвилин, вводячи до нас ще двох своїх друзів - на цей раз якихось хлопців, яких я теж ніколи не бачила. Точніше, могла бачити у школі, бо впізнала по очах одного з них, але не підходила досить близько, щоб хоча б роздивитись.

— Ну що ж, гадаю, пора починати. - З все тією ж радістю в голосі й очах сказала Ліза.

    Її день народження, скажу чесно, пройшов доволі нудно. Спочатку ми сиділи, розмовляли про те, що збирається робити Ліза в новій школі і обговорювали справи, які мене не цікавили від слова зовсім. І коли моя подруга стала настільки нудною? Я ж пам'ятаю, що Ліза часто могла придумати щось цікаве. А зараз... Вона наче змінилась...

   Потім, ближче до обіду, пограли в настільні ігри. Поївши і при цьому давши Лізі подарунки - їх я, на жаль, не побачила, бо подруга вирішила розкрити їх потім, - пішли грати в плойку. При тому дівчини дивились на мій подарунок якось осудливо, хоч і не бачили те, що я дарувала подрузі. Ну і друзі у тепер Лізи...                                                                                

     Вечір потихеньку наближався. Ми вирішили розійтись вже коли настала шоста година. Стоячи поряд з подругою і слідкуючи, як усі її друзі потихеньку йдуть геть, я тихенько сказала:

— Знаєш, я подумала на рахунок твого парі. - Ліза зацікавлено подивилась на мене. - І я програла тобі.

    Очі подруги стали ширшими. Вона явно не очікувала такої відповіді, хоч спочатку на її обличчі була впевненість, що я програю. Що так здивувало її? Невже вона хоч і сподівалась, що я програю, але все-таки не очікувала такої відповіді? Що вона взагалі очікувала від мене в останній час?                                                 

    Я трохи примружилась, роздивляючись обличчя подруги. Невже вона не бачить, що після того, як вона повідомила про перехід в іншу школу, наша дружба руйнується з кожним днем? Або, скоріше, з кожною годиною...                                                                               

— Ти впевнена? - Запитала нарешті Ліза. - Може, я дуже поспішила, давши тобі так мало часу на пошуки друзів? Може, тобі дати трохи більше часу?

— Так, я впевнена. - І я простягнула дівчині тисячу гривень. - Візьми їх, я програла. Усе повинно бути чесно.                                                                               

     Ліза повільно простягнула руку, але зупинилась перед тим, як забрати у мене гроші. Я, до цього слідкуючи за її рухами, подивилась на її обличчя, і підбадьорливо кивнула головою, кажучи таким чином, що все в нормі.

    І ось, дівчина обережно взяла гроші. Прибрав руку, я пішла одягатись. Перед тим, як вийти, я озирнулась в останній раз, і сказала:                                                            

— Ти сильно змінилася за останній час. Сподіваюсь, ми більше не побачимось. - Ці слова прозвучали доволі різко, чого Ліза ще більше не очікувала.