Глава дев'ята. Свято.

— І ти дійсно погодився? - Запитала у мене Оля, коли ми зустрілись у будинках Максима, і я розповіла їм усе, що було.

    Я зітхнула, згадуючи той вечір і те, як я відходила від нього. Насправді, мені було важко спочатку погодитись на цю всю справу, а потім ще важче переварити все, що зі мною сталося за останній час, коли я нарешті повернулась додому.

    Звісно, тоді моя бабуся дуже хвилювалась, коли я вийшла на вулицю ледь не збивши її з ніг, лиш би не втратити Олю з поля зору і поговорити з нею не по телефону, а в реальності. Та й до того ж, хотілось впевнитися, що з Олею все добре на власні очі.

   Я пам'ятаю, вона довго розпитувала мене про те, куди я пішла, і чому повернулась так пізно. Я лиш відмахнудась, сказав, що гуляла з друзями. Вона явно зраділа, що у мене тепер є друзі, але боюсь, сьогодні, коли я повернусь додому, мої батьки до нового року будуть мене розпитувати про цих друзів.

— Ну а що мені залишалось ще зробити? - Запитала я, виринаючи зі спогадів. - Боюсь, що якщо якби я не зробив цього, мене давно вбили би батьки. Або він, якби батьки не встигли...

   Тоді я дійсно боялась, що якщо батьки дізнаються, у що я влипла за їх спинами, тоді вони б точно вбили мене. Та й до того ж, може, я зробила все правильно, коли погодилась на це все. Бо ніхто не знає, що було б далі, якби я не зробила те, що зробила.

— Скажи чесно, ти д*вбойоб? - Різко гаркнув Максим, ставши поряд.

— Ні. Просто так вийшло.

— «Так вийшло»?! Тепер за нами постійно менти хвостом ходити будуть! - Продовжував гарчати хлопець, але тепер подивився у вікно, наче вже там могли сидіти ті поліцейські, слідкуючи за нами.

— Я не певен, що вони захочуть так довго за нами слідкувати. - Спробувала трохи заспокоїти Максима я. - Все-таки, колись з'явиться та довіра, коли вони хоч трохи, але будуть довіряти нам. Довіряти мені...

    Максим лиш зітхнув. Підійшовши до столу, він поставив на нього свій рюкзак і почав розбирати його. Я стала напроти і теж почала розбирати свої речі.

    Так, ми все-таки наважились відсвяткувати Новий рік, який ось-ось пивинен був настати перед тим, як повернутися додому і почати допомагати своїм батькам. Ми вирішили зустрітись зранку, щоб спочатку підготуватись, днем поїсти, відсвяткувати, і розійтися по домівках.

— У мене є невелика пропозиція. - Сказала Оля, коли закінчила розкладати свої речі. - Якщо Обснайт захистив нас перед ментами, значить, ми всі втрьох будемо ходити на їх місії, щоб захистити один одного.

     Я подивилась на Олю.

— Ти це серйозного? - Відчуваю, як брови підіймаються вверх.

— Ну звісно. - Дівчина легенько кивнула. - Ти захистив нас, тому гадаю, що тепер повинні захищати тебе вже ми. Принаймні, я не хочу залишати тебе самого у цих проблемах.

— Я теж хочу ходити з вами. - Заявив Максим, і дістав пластиковий одноразовий посуд. - Мені всеодно нудно, тому я теж буду поряд. Та й до того ж, це саме я вплутав вас у це все, тому я буду допомагати, чим можу.

    Трохи посміхаюсь, хоч цього ніхто не бачить. Але мені плювати. Хоч і ризиково те, що вони підуть зі мною, але мені було приємно, що друзі хочуть триматися поряд зі мною.

— Ви впевнені? - Запитала я, і отримавши згодні кивки головами, запитала: - Ви ж розумієте, що будете дуже ризикувати, якщо підете зі мною?

— Так, розуміємо. - Відповів Максим. - І хочемо тобі допомогти хоч десь. Все-таки, ми перед тобою в боргу, тому...

    Я дозволила собі тихо і хрипко засміятися. Оце так... Гадала, що дружні зможу впевнити не ходити з собою, в воно он як вийшло. Ну, принаймні, хоч хтось буде прикривати мені п'яту точку.

    Ми розклали усе на столі. Розставивши посуд по місцях, я коротко роздивилась увесь стіл. Ми всі принесли їжу і напої порівну, при тому щоб вистачило усім. Пару хвилин ми просто сиділи і їли, інколи про щось розмовляючи. Я, підіймаючи інколи маску так, щоб могли побачити максимум мій рот, підносила пластикову виделку з набраною їжею.

— Ну що ж, любі друзі. - Сказала я, взявши свій стаканчик до правої руки і вставши з-за столу. - Я дуже радий, що зустрів таких чудових людей, як ви, і сподіваюсь, що колись у нас буде багато подібних, вірних друзів у наступному році. Також я сподіваюсь, що у наступному році у нас буде набагато менше проблем, хоч дивлячись на те, що тепер за нами можуть слідкувати поліцейські і контролювати ледь не кожен наш крок. І я бажаю вам усім щастя у наступному році.

    Усі швидко випили за цей «тост» трохи соку - домовились не пити щось спиртне, бо якщо піймають ще й на цьому, точно вбивати будуть, і тут безсила буду навіть я зі своїми ідеями, - і, продовжуючи їсти, знову почали розмовляти про різне.

     Теми для розмов були різні, при тому ми не зупинялись на одній. Починали від бабусь, які майже постійно по вечорах сидять на лавці біля наших під'їздів і навіть взимку не так вже й часто зраджували в своїй звичці, а закінчували тим, як не бісити того «головного» мента, який тоді хотів викликати моїх батьків.

— Гадаю, при ньому взагалі треба мовчати, якщо не спитають. - Висунула свої ідеї Оля, і ми з Максимом погодились.

    Все ж, ідея була непогано. Якщо мовчати, то мовчати ледь не повністю, доки тебе не спитають.

..                                                                                                    

..                                                                                                      

..                                                                                                     

..