Глава восьма. У відділку.

     Тепер у мене була простуда. Звичайна простуда, хоча я думала, що буде набагато гірше. Що ж, мені просто пощастило, що я не замерзла там досить, щоб отримати щось більш жахливе, ніж шморгання носа, ледь не постійний кашель, який, як на зло, починається тільки вночі, хворе горло і інколи головний біль, який проходить десь через пів години.

    Через простуду я просиділа цілий день вдома, повідомивши друзям, що не вийду сьогодні гуляти, бо почуваюсь не дуже добре. Ті сприйняли це з розумінням, і побажали скорішого одужання. І якраз через цю ж саму простуду я почала боятися, що не зможу відмітити з друзями новий рік. Мені дуже хотілося це зробити, і я дуже сподівалась, що зможу одужати доволі швидко.

    І дійсно. Організм наче почув мої благання скоріше вбити ту кляту хворобу всередині мене, і вже на наступний день мені стало значно легше, хоч кашель по ночах до сих пір залишився, і інколи забивало ніс так, що я ледь могла дихати через нього. А якщо й дихала, то часто зі свистом.

— А ти не захворіла випадково? - Запитала у мене бабуся сьогодні за обідом, коли я знову шмигнула носом, і я легенько здригнулась.

    Відірвав погляд від своєї тарілки, я подивилась на неї. Витримавши коротку паузу, я повільно сказала:

— Ні. З чого ти взяла?

— Носом постійно шморгаєш. - З недовірою сказала жінка, а я махнула рукою, як це колись робив Максим.

— Нічого не знаю. - Сказала я, і продовжила їсти.

    Відчуваючи на собі погляд цієї скаженої бабки, я намагалась якомога швидше доїсти свою порцію, щоб повернутися до кімнати, і при цьому не шморгати носом, щоб не видати себе, хоч це і було складно. Коли вона теж продовжила їсти, я ледь не видихнула від полегшення. Звісно, може, недовіра ще залишилась, але тепер принаймні вона не так сильно дивиться на мене, як до цього.

— Ти чого вийшов? - Запитала у мене трохи здивована Оля, коли ми зустрілись на вулиці. - Завтра б зустрілись. Сьогодні тобі ще вдома сидіти треба, до кінця лікуватися!

— Нічого страшного. - Запевнила я. - Я просто хотів впевнитися, що з вами все добре. Ти вже бачилась з Максимом? Як він?

— Живий, слава Богу. - Сказала дівчина, і трохи посміхнулась.

— А ти як? Батьки не дуже багато питань ставили про те, де ти зникла ледь не на три години?

    Дівчина відмахнудась, і тихо засміялась.

— Все добре, не хвилюйся.

    Мої друзі було в безпеці, а це саме головне. Відвівши погляд від Олі, я помітила Максима, який йшов до нас, і, помітивши наші погляди, дружньо помахав рукою. Я кивнула у відповідь, а дівчина не втримавшись, помахала у відповідь.

— Бачу, всі живі здорові. - Сказав він, і подивився на ліхтарі, які почали горіти сьогодні трохи раніше, ніж зазвичай.

    Але, це мабуть було на краще, бо багато хто з нашого - та й не тільки нашого, я була певна, - мріяв про те, щоб фонарі світили «вчасно», а не вмикались тільки тоді, коли вже стемніє повністю, і тобі треба йти на осліп, ледь не падаючи.

— Що ж, раз ми всі вже зібрались, то, може, трохи прогуляємося? - Запитала я.

— Тобі треба вдома бути, щоб відпочити. - Сказала Оля, почав знову стояти на своєму, і я видихнула.

— Добре, зараз піду. - Сказала я з легким розчаруванням, хоч і розуміла, що подруга права, і мені дійсно треба додому.

    Не встигла я відійти, як почула крик Максима, який доволі швидко обірвався, ледь почавшись. Хотіла було я озирнутись, як хтось, притиснувши до свого тіла і руку засунувши під маску, щоб затулити мені рот, прохрипів на вухо:

— Зупинись і не рухайся, інакше твоїм друзям тільки гірше буде.

    Я спробувала брикнутись або якось викрутитися, щоб побачити, хто саме нас схопив, але побачила лиш сірий значок на його плечі. Моє серце завмерло. Поліція. Невже нас дійсно змогли ось так спіймати за руку, як дешевку? Стільки бігали, стільки ховались, я ось на тобі...

   Я вирішила виконати команду офіцера - перестати рухатися. Може, це хоч якось допоможе. І це дійсно трохи допомогло, він послабив хватку на моєму роті, але не відпустив мене. Що ж, добре. Може, будемо битися якось по-іншому. Або вони з нами...

    Нас усіх розвернули один до одного, щоб ми тепер бачили одне одного. Я бачила перелякані очі Олі й сподівалась, що зможу якось допомогти їй вибратися, бо вона ні в чому не винна. Також я бачила і очі Максима, який виглядав спочатку трохи переляканим, а потім злим на те, що нас ось так тримають зараз, не даючи навіть слова сказати.

— Довго ж ми за вами бігали... - Сказав чоловік, якому на перший погляд можна було дати років сорок-п'ятдесят. Він став поряд, і почав дивитись то на мене, то на наших друзів. - Але, тепер ви точно втекти не зможете.

— І що ви з нами зробите?! - Гаркнув Максим, який, схоже, встиг вкусити свого мента за долоню і тим самим звільнити собі рот.

    Я трохи посміхнулась, коли у напівмороці - туди, де ледь дотягувало світло ліхтарів, - той поліцейський легенько здригнувся від укусу і все-таки відпустив про хлопця, давши йому змогу говорити, але схопивши вже обома руками руки Максима, щоб він не втік.

— Відведемо до відділку... - Чоловік подивився на мене. - Викличе по ваших батьків, і будемо розбиратися. Маленькі ви злодії... - Він трохи відійшов, але продовжував з легкою наглістю розглядати нас. - Спочатку ви крали, потім водили машину без прав.

    Чорт... Вони все-таки побачили те, що ми з Максимом тоді їхали по дорозі. Може, не камери помітили, а звичайні люди...

— Ні... - Видихнула з хрипом я, і поліцейський, який тримав мене, відпустив мій рот.

    Чоловік, який стояв поряд, подивився на мене. У його очах з'явились недобрі вогники, які мені не дуже сподобались. Він явно був задоволений тим, що нарешті зміг спіймати нас. Ну звісно! Стільки бігали, і тепер нарешті спіймали, коли ми навіть цього не підозрювали.

— Ні. - Більш голосно сказала я, і «головний» поліцейський трохи змінився в обличчі.

    Ну звісно, схоже, він цього точно не очікував. В якомусь сенсі була рада тому, що змогла змусити його ось так здивуватися. Але як викручуватися з ситуації? І тоді я вирішила дозволити говорити те, що з'являється у мене в голові першим. Гадаю, це буде набагато краще, ніж я буду мовчати. Принаймні, я дуже на це сподіваюсь....