Глава сьома. Вода.

— Ну що ти, як ти? - Запитала у мене Ліза, коли ми зустрілись сьогодні зранку.

    Залишалось три дні - не рахуючи цей, - дні до нового року. І, насправді, я була рада цьому, як ніколи, бо ми з друзями домовились, що прикрасимо трохи дом Максима і відсвяткуємо прихід нового року трохи раніше.

    Так, ми з Максимом все ж наважились розповісти Олі про базу хлопця. Звісно, про мій дім ще нічого не казали, бо хто його знає, що з цього всього взагалі вийде, але принаймні, Макс вже вирішив показати про свій дім.                                                                 

— Ти також можеш знайти десь поряд і собі базу. - Сказав радісно тоді хлопець.

    Оля задоволено кивнула. Їй явно сподобалась ця ідея. Ну звісно, хто не захоче мати свій дім, хоч і покинутий кимось давно?

    Я подивилась на Лізу. Здавалось, подруга спеціально шукала мене, щоб нагадати про наше парі та те, що залишилось зовсім трохи. Звісно, я розумію це, але я хочу виразити «поразку», якої в принципі не було - але про це подрузі не варто знати, - вже в останній день, коли вона запитає, чи знайшла я друзів.

    Так, я їх знайшла, хоч і не буде ще певна, що наша дружба буде такою ж довгою, як і з цією дівчиною - аж в декілька років. Але Лізі не обов'язково про них знати. Та й до того ж, спробувати можна завжди, чи не так? Шанс є завжди...                                                                

— Нормально... - Лиш сказала я, намагаючись не дивитись на подругу.

    В останній час подруга стала для мене не такою рідною, як була раніше. І, як би мені не хотілося визнавати, я, перестав чекати її, потихеньку почала забивати на нашу дружбу. Якщо їй було на це все плювати, то чому мені не всеодно буде на те, що вже було?

    Мабуть, я багато парилась з-за того, що просру нашу дружбу. Воно того не вартує. Шкода, що я почала це розуміти дуже запізно.

— Гей, я не впізнаю свою стару подругу. - І дівчина «закинула» мені руку через плече, як часто робила, коли ми йшли поряд.

    Я прибрала її руку від себе. Не хотілось, щоб вона ось так торкалась мене, особливо після того, як я почала потихеньку холонути до неї. Ліза трохи насупилась, наче була чимось невдоволена.

— Слухай, я розумію, що ми розійшлися на не дуже приємні ноті в останній раз, але... Я хотіла би запросити тебе на своє день народження через п'ять днів.

    Запросити на день народження... А я вже й забула, що у неї день народження взимку. Що ж, принаймні, я знаю, де якщо що купити їй подарунок.

— Добре, я прийду. - Відповідаю, а сама трохи відвертаюсь від минулою подруги.

    Мій погляд чіпляється на дві знайомі тіні - Максим і Оля. Вони йшли по дорозі, про щось розмовляючи. При тому на обличчі дівчини тепер теж красувалась золотиста маска з гарним малюнком.

      «Тепер, раз я одна з вас, тоді я теж просто зобов'язана носити маску!» - Прозвучав у моїй голові радісний голос моєї нової подруги. Тихо хмикаю, поглядом слідкуючи за цими двома. Пройшло тільки два дні з початку нашого знайомства з Олею, а вона так добре вписалась в нашу команду, наче була поряд з нами завжди.                                            

     «Команда дибілів, яким не хочеться сидіти вдома?» - Запитала вона, простягнувши до нас руку. «Команда дибілів!» - Відповіли ми.                                          

— Дивні якісь люди... - Сказала Ліза, і, взявши мене за лікоть, потягла геть. - Гадаю, вони якісь неадекватни.

    Мені хотілось розірвати Лізу тільки за те, що вона не дізнавшись людину, вона вже сміє судити її ні за що. Так, вони були в масках, але ж Ліза не знає, які вони люди, і що у них на душі. Але я стрималась. Може, потім якось помщусь їй, у більш «простій» формі.

..                                                                                                  

..                                                                                                      

..                                                                                                       

..                                                                                                       

..                                                                                                      

— Гей, друже, як ти? - До мене швидко підскочив Максим, коли я нарешті з'явилась на галявині поряд з його домом.

— Я добре а ти як? - Запитала я хрипким голосом, помічаючи хороший настрій друга.

— О-о-о! - Простягнув, здавалось, ще більш радісно хлопець. - Я просто чудово! - І вже через секунду почав тарахтіти, розповідаючи про свою нову знахідку. - Ми з Олею змогли знайти саме натуральне озеро.

— Озеро? - Перепитала я, трохи здивувавшись.

— Саме натуральне! - Сказала вже Оля. - Хоч я спочатку й відмовлялась йти, але Максим зміг мене впевнити погуляти, і, таким чином ми це озеро і знайшли.

— О, це... - Я на секунду затнулась. - Це чудово!

    Це дійсно було чудово. Я уявила, що окрім нас, ну, і, хіба що якогось ще мужика, який суто випадково колись вийшов на це озеро про нього більше ніхто не знає. Влітку ми можемо там рибалити, якщо там є риба. Ну, і може взагалі навіть плавати, якщо буде чиста вода.

— Що ж, ця частина лісу відкриває все більше і більше нових місць для мене. - Знову кажу я.

— Це точно. Ну що, пішли на озеро? - Запитала у мене Оля.

   Я кивнула. І вже через кілька хвилин перед нами відкрився гарний краєвид на доволі велике озеро. Цікаво, про нього дійсно ніхто не знає, чи сюди просто мало хто ходить?