Глава шоста. Палатка.

    Сьогодні ми вперше гуляли усі втрьох - я, Максим і Оля. Друга я заздалегідь попередила про цю зустріч, і він навіть виявився не проти цього, сказавши, що буде радий знайти нових друзів. Домовились погуляти днем, коли всім було зручно.

    І як виявилось, ми з Максимом прийшли трохи раніше, і тому сиділи та розмовляли про різне. Ну, буває. Дівчата люблять інколи приходити трохи пізніше.

— Ти їй ще не розповідав про нашу базу? - Запитав у мене Максим.

— Ще ні. Треба ще дізнатися, чи варто їй довіряти таке. - Я потисла плечима. - Все ж, дівчина нова в нашій компанії, і я до кінця ще не знаю, чи можна їй дійсно довіряти. Тим паче ми ще не знаємо, чи залишиться вона в нашій компанії. До речі... - Згадала я. - Я хотів запропонувати тобі колись сходити на шашлики. У мене в домі знайшлася постільна білизна, яку можна спалити, тому я подумав, що це хороша ідея.

— Я не проти. - Я бачила його посмішку в очах. - Тим паче в моєму домі теж є зайва постіль.

    Коли дівчина нарешті прийшла до нас і невпевнено сіла на пеньок, який знаходився трохи звіддаля, я подивилась на неї.

— Я вже гадав, що ти не прийдеш. - Сказала я.

— Чому ти завжди розмовляєш таким хрипким голосом? - Це було перше питання, яке задала мені зараз дівчина.

— Ну... - Я на секунду зам'ялась. - Це просто моя манера спілкування.

    Дівчина трохи примружилась, наче намагалась побачити моє обличчя крізь маску, але їй нічого не вдавалось. Вона виглядала так, наче не довіряла нам до сих пір. Розумію, вона робить це чисто з-за того, що боїться сама за себе. Я теж робила би це.

— А... - Вона явно хотіла задати питання про наші маски, але не наважилась. Я легенько кивнула, показуючи, що Оля може задавати нам любе питання, яке прийде їй в голову. І вона наважилась: - Чому ви носите маски?

   Я зітхнула. Ну, на що я розраховувала, коли підбурювала її задавати це питання? Подивившись на Максима, я спочатку думала, що він першим почне хоч щось розповідати, але він мене зрадив, і я спробувала пояснити дівчині свою причину. Але, Максим все-таки приєднався до мене у цій розповіді, інколи щось доповнюючи. А потім додав ще про себе, коли я закінчила нарешті розповідь.

— То, виходить... Ви носите маски з-за того, що один боїться ментів, а інший просто соціофоб, і ненавидить погляди людей?

— Ну типу. - Сказала я, намагаючись зрозуміти емоції дівчини по її обличчю.

    Мені важко було розпізнати хоч щось по її обличчю. Ось наче я й відчувала щось десь на підсвідомому рівні, але всеодно Оля наче закрилась від нас. Стальні ворота закрились довкола цієї дівчини.

— Ви дивні. - Нарешті сказала вона.

    Я тихо хмикнула і подивилась на Максима. Здається, його теж це особливо не зачепило. Різко, хлопець підняв голову і прислухався до звуків. Так, сталося точно щось погане. І це погане нас швидко застигло.

— Валимо! - Ледь не пошепки сказав Максим, і, підірвавшись, побіг геть.

     Поряд з нами пролетіло кілька дротиків. Вони не були з отрутою. Скоріше, зі снодійним, щоб нарешті спіймати нас. Але нам обом пощастило, що на нас був просторий одяг, і дротики так просто не потрапили до нашої шкіри.

    Я озирнулась по сторонах, чомусь думаючи, що зараз це саме те. Можливо, за нами окрім тих двох женуться ще декілька ментів, або по боках сидить хтось ще. Але я сильно здивувалась, коли побачила, що поряд з нами біжить ще й Оля.

— Ти що робиш?! - Прохрипіла я.

— Тікаю разом з вами! - Кинула дівчина, і трохи випередила мене. - У мене ж тепер з-за вас будуть проблеми!

    Дивлюсь на Макса. Той лиш трохи гучніше видихає, типу «що ж тут зробиш?» і теж трохи випередив мене. Я знову озирнулась, на цей раз для того, щоб подивитись, де ті чоловіки з поліції, які знову трохи відірвались від нас, але ще переслідували нас. Схоже, так просто вони нас відпускати сьогодні не будуть.

    Забігши за вугол якоїсь будівлі сподіваючись трохи відпочити від швидкого бігу, я подивилась спочатку на Олю, потім на Максима. Хлопець, судячи по його очам, був задоволений тим, що ми знову втекли від наших «ворогів», а дівчина тим часом виглядала трохи... Невдоволеною.

— Ну, тепер принаймні не сумно буде. - Сказала я скоріше до Максима, ніж до Олі, яка вбивче глянула спочатку на мене, потім на мого друга.

— Не сумно? Не сумно?! - Оля почала ще більше злитися. - Да з-за вас мене і саму могли в ментівку забрати!

   Кілька секунд ми стояли і дивились один на одного. Але Максим зміг трохи «розвіяти» ситуацію. Пройшовши повз дівчину, хлопець сказав:

— Вважай, що якщо ми тебе «приймемо» до команди, то тебе прийме ціле місто. - І вже звернувся до мене: - Обснайт, ідемо, я дещо бачив сьогодні на одному з майданчиків.

— Скоріше відторгне... - Фиркнула Оля, і, відвернувшись, пішла кудись.

    Пару секунд я слідкувала за дівчиною, і коли вона зникла, пішла за Максимом. Той інколи фиркав на дівчину, явно трохи роздратований її поведінкою.

— Вона ж знала, з ким має справу. - Казав він сам собі. - Чому вона взагалі вирішила тоді свій ніс показати?

— Слухай, заспокойся. - Мовила я, намагаючись заспокоїти друга. - Ну подумаєш... Злякалась трохи. Ну, і не очікувала подібного. Але ж ніхто не вмер, правда?

— А тобі типу плювати на цю всю ситуацію. - Знову фиркнув Максим.

— Ну так, плювати. Є таке. - Визнала я. - Зараз Оля для нас фактично ніхто, і гуляю я з нею тільки вдруге. Тому і паритися на рахунок лиш однієї ситуації, я вважаю, не варто.

    Максим поглянув на мене, але більше нічого не сказав. Я чомусь була певна, що хлопець продовжує матюкати дівчину, але вже в думках.

    Ми нарешті прийшли на один з майданчиків, який якраз знаходився майже поряд з моїм домом. Сподіваючись, що Максим не помітить моїх поглядів на знайомі вулички - я не хотіла, щоб він думав, що я живу десь поряд, - я інколи могла озиратись по сторонах або кидати туди-сюди погляди, сподіваючись що ніхто з батьків мене не помітить.