Глава п'ята. Дівчина.

— Як твої пальці? - Запитав у мене Максим, коли ми зустрілись біля нашої бази, щоб перевірити, чи все в нормі.

    Все було добре, а для мене це було самим головним. Бо я не зможу нормально пережити те, що те, що мені дуже сподобалось, може зайняти хтось інший. Але, добре, що все обійшлося.

— Болять інколи, але в принципі, думаю, вони зможуть зажити нормально. - Сказала я, і на останніх словах у моєму голосі з'явились легкі сумніви. - Принаймні, я дуже на це сподіваюсь, бо якось не дуже хочеться йти до лікарні з такою проблемою.

— Чому? - Запитав друг, коли ми пішли до його будинку, бо хлопець хотів знову щось мені показали. - Ти боїшся лікарів?

— Не в тому справа. Просто... - Я на секунду відвела погляд, але потім знову подивилась на свого друга. - Я боюсь, що якщо піду на обслідування, мені скажуть привести хоча б одного дорослого. А своїм дорослим я не довіряю...

    Максим тихо хмикнув, наче він мені не повірив. Похитавши головою, він запропонував:

— Може, я свого двоюрідного брата покличу? Він вже дорослий, йому вже дев'ятнадцять.

— Не варто. - Видихнула я. - Я не хочу втручати сюди ще когось.

— Добре, як скажеш. Але... - Хлопець подивився на мене. - Якщо тобі буде потрібна допомога - ти клич мене. Я допоможу, чим зможу.

— Дякую... - Тихо сказала я, і подивилась на наші будинки. - Пропоную тобі колись зробити щось по типу паркану чи щось таке. А то якось не прикольно - домівки знайшли, а показати те, що вони тепер кимось зайняті не можемо.

    Хлопець кивнув, показуючи, що погодився, і пішов до свого будинку, бо хотів там щось зробити, або навіть полагодити. Я у свою чергу пішла до свого, бо і у мене було багато справ. Та й до того ж, хотілося перевірити, чи дійсно все в порядку, бо хто його знає, може, до нього вже хтось встиг до цього залізти, і зараз там відбувається повний хаос, а я навіть не підозрюю цього. Але усе обійшлося.

    Все той же самий коридор, та ж сама столова, ті ж самі кімнати і другий поверх, та ж сама веранда. Час продовжував тут не рухатися, наче застиг ще з давніх давен, і тому я з полегшенням видихнула, коли зрозуміла, що поки що все обійшлося. Ніхто не рухав цей час, тому все було поки що в порядку. Але наскільки довго це все буде відбуватися?

    Все ж таки, на жаль ми не можемо зрозуміти, коли саме на наші бази хтось залізе, і поцупить щось. Наприклад, цю люстру, яку зараз я намагалась обережно зняти, не звертаючи увагу на біль, або дві тарілки, які «відбились» від своєї «стаї», і зараз стоять тут, ніким непотрібні.

    Лампа нарешті піддалась мені, але лиш на шосту хвилину, коли я вже почала сумніватися, що мені взагалі вдасться зняти її. Обережно спустившись з металевої драбини, яку я не помітила що цього на другому поверсі, я з полегшенням видихнула. Ну, не вбилась, і на тому добре.

    Коли я визирнула у вікно, побачила, як Максим тягнув за собою невеличку тачку, яку мабуть «вкрав» на деякийсь час у своїх бабусі й дідуся, і в якій знаходився потрібний для забору матеріал. Звісно, його там було не дуже багато - лиш те, що розмістилося, - але гадаю, ми знайдемо спосіб, як зробити забори ширшими.

— Я вирішив, що так дійсно буде краще. - Сказав він, почав встановлювати аналог забору. - Хоч якось, але свої домівки ми захистимо.

— Де ти взагалі це все дістав?

— А... - Той махнув рукою, і почав діставати дерев'яні «стовпи». - Дід всеодно грозився, що сплавить їх колись до печі, ось, хоч якась користь від цього всього буде.

    Я посміхаюсь, задоволена тим, що процес потихеньку пішов. І, повернувшись до свого будинку, я зайшла на другий поверх, і впевнившись, що на моїх руках ті жовті, гумові рукавиці, почала знімати постільну білизну з кроваті. При цьому я намагалась взагалі тілом не торкатися її, а тільки руками, бо я не знала, що там може водитися, і на що воно взагалі здатне.

    Гадаю, що коли прийде час - а саме настане літо, або хоча б теплі дні весни, - цей постіль ми просто спалимо, бо він вже старий, нікому не потрібний. І, наприклад, шашлики посмажимо. Ну, якщо, звісно, Максим захоче щось готувати на кострі.

    Подивилась на кровать. Вона була залізною, з пружинами, які інколи тихо скрипіли, коли на них сильно натискаєш. В принципі, пружини ще в нормальному стані, правда треба їх трохи відновити. Коли прийду додому, треба буде в ютубі глянути, як це зробити.

    Я спустилась на перший погляд і віднесла все туди. Потім, поклавши все в кут в коридорі - потім можливо викину якусь частину, бо постільного прання тут дуже багато, і все тут не спалиш, - я вирішила трохи пробратись у їдальні. Добре, що віник з дому прихватила - зараз якраз вдома нікого нема. Головне встигнути за повернути, інакше моя бабуся коли повернеться з магазину, може спочатку запідозрити, що щось не так, і почне усе обшукувати, щоб зрозуміти, що взагалі відбувається.

    Закінчивши підмітати, я засунула усе сміття з підлоги в невеличкий пакетик, який теж взяла з дому, бо ніхто не помітить - я все ще була в тих гумових рукавицях, тому могла собі таке дозволити, - я вирішила, що коли буду повертатися додому, викину його в один з баків. Вони якраз були не так вже й далеко, тому я можу собі це дозволити.

    Потім, прибравши таким чином і інші кімнати, я вирішила приділити трохи уваги ванній. Звісно, я мало що можу зараз тут зробити, до я думала, що займусь сьогодні більш «простими» речами тут - наприклад, підмітання, - а потім зайнятися більш «важкими». Наприклад, тій же самій ванній. 

      Вже через кілька хвилин я допомагала Максиму вбивати в землю старий паркан. Вбивали ми його довго, бо хлопець потім вирішив об'єднати цей паркан з доволі товстими і високими гілками. Можливо, ми потім їх замінимо чимось більш безпечним, але поки що тільки так.

— Слухай, я хочу повернутися додому, бо у мене зараз проблеми з животом. - Поскаржився Максим, «викликавши» мене на вулицю, коли подзвонив і попросив спуститися і коли я озиралась по сторонах, думаючи, що я ще можу зробити за сьогодні.