Глава четверта. База.

— Да годі тобі вже! - Гарчала я, відчуваючи, що вже потихеньку втрачаю контроль.

       Зовсім недавно моя мама вже в який раз вирішила пограти з нами в мовчанку. Точніше, зазвичай грала жінка тільки зі мною, бо саме я по її словах по більшій частині була «повним розчаруванням». Вона завжди любила робити подібне - особливо на вихідних, коли вся сім'я вдома, і можна демонстративно показати всім, що вона на щось знову образилась, або щось її не влаштовує. І схоже, вона до сих пір ситуацію не могла відпустити ту ситуацію, коли я прийшла вся брудна додому.                                                                                

      І все-таки, тоді мені просто пощастило, що на моєму обличчі була маска, а старий одяг батька захищав більшу частину мого тіла. Звісно, багно всеодно забруднило моє тіло, «залізши» через дірки в куртці і в штанях, але принаймні, це було вже щось.

— Може, ти вже нарешті розповісти, що тебе не влаштовує? - Запитала я, мабуть вже втретє за сьогоднішній ранок. І це ще не почався повноцінний день...                                                                                      

    Жінка видихнула, мабуть вже втомилась від того, що я ось так намагаюсь дізнатися про щось. Ось постійно вона так. 

— Мене бісить те, що в останній час тебе майже не буває вдома. - Нарешті сказала мама.

    Так он воно що... Тепер вона вирішила згадати мені ще й цей момент? Ну що ж, добре. Запрошення на цю війну прийнято, і тепер терпіти я вже не збираюсь.

— А хтось взагалі намагався проводити зі мною хоч трохи часу? - Запитала я, але на цей раз намагаючись робити свій голос більш спокійним. - Хтось намагався бути добрими батьками, і сходити зі мною хоча б в найближчий парк, якщо вам настільки ліньки йти кудись далі?

     Ні, ну реально. Мене вже почало бісити це відношення до себе. Спочатку матері не подобалось те, що я постійно сиджу дома, тепер їй взагалі не подобається те, що я тепер пропадаю ледь не кожного дня. Що цій жінці взагалі буде подобатись з того, що я роблю?! Можливо, взагалі нічого не сподобається, як би я не старалась.

— Коротше, я тебе зрозуміла. - Сказала я, і, розвернувшись, пішла до своєї кімнати, щоб почати збиратись на вулицю.

    Спочатку мама просто проводжала мене поглядом, а потім різко гаркнула:

— Знову гуляти?

— А куди ще? - Питанням на питання відповіла я. І більш тихо додала: - Якщо мої батьки настільки облінились, що навіть вже зрозуміти не можуть, чого вони хочуть...

    Жінка промовчала, вирішивши проігнорувати мене. В принципі, як і завжди. Ну, принаймні, тепер мені стало легше, бо я точно знаю, що мама не знає про деякі мої косяки.

    Зібралась я доволі швидко. Вискочивши з дому, я обійшла його, і вже через кілька хвилин йшла по лісу. Зайшовши на якусь галявину, де майже ніколи й нікого не буває я швидко вдягла маску і натягнула великі рукавички.

— Доброго ранку, спляча красуня. - З легким сарказмом кинув Максим, коли ми зустрілись.

    Я легенько посміхнулась. Мені було трохи соромно за те, що я трохи запізнилась. Ми то домовились зустрітися з восьмій, бо Максим хотів мені щось показати, але я прийшла із запізненням.

— Ага, і тобі того ж. - Буркнула я, засунув руки до карманів.

    Все-таки, навіть не дивлячись на те, що рукавиці у мене були доволі товстими, всеодно на вулиці було доволі холодно для того, щоб мої руки все-таки змерзли.

— Ти там наче хотів щось показати. Хіба ні? - Запитала я, подивившись на друга.

— А, так, точно! - Максим наче тільки прийшов до тями, згадавши, що дійсно хоче щось показати.

     По його словам це було «щось особливе, що змусить тебе зрадіти, бо я знаю, що це так». І, скажу чесно, мене це заінтригувало, хоча я не дуже обожнюю, коли хтось каже, що у нього є щось особливе або якийсь подарунок для мене. Це... Наполягає.

— Я певен, тобі це сподобається. - Каже Максим, коли ми йшли вперед.

    Я кивнула, сподіваючись, що це дійсно щось особливе, а не якась фігня, з-за якої мені прилетить. Коли Максим завів мене в ту частину лісу, де я ще ніколи не була, я хотіла було запитати, чи певен хлопець в тому, чи ми правильно йдем, як друг завів мене на галявину, де, здавалось, не було нікого як мінімум п'ять років, і, схоже, нікого тут більше й не буде. Ну, окрім нас.

    Швидко озирнулась по сторонах. І перше, що привернуло мою увагу, це покинутий дім. Він був старим, дерев'яним. На ньому навіть графіті ще не було, але його ще можно було відновити. Цікаво, чи буде Максим його відновлювати?

    Ну звісно! Що за питання? Якщо цей хлопець знайшов щось подібне, значить я впевнена, він так просто не відпустить цю річ. Тільки ось, як він це буде робити?...

— Ого, нічого собі... - Сказала я, зробивши пару невпевнених кроків на зустріч дому.

— Так, знаю, це дивовижно. - Максим став поряд зі мною. - І головне - тепер, це все наше.

— Як ти взагалі знайшов це місце?

— Я просто вирішив пройти далі по лісу, бо мені було нудно. І головне - тепер це все наше. - Максим похлопавши мене по плечу, пішов до дому.

    Хотіла було я піти далі, но знову озирнувшись по сторонах - бо хто його знає, може, Максим ще чогось не помітив, - помітила ще щось дивне. Повільно пішла туди, сподіваючись, що це щось «нормальне», і за це мені точно не прилетить.

     Помітивши двоповерховий будинок, який хоч і був не таким великим, як у Максима, бо на першому поверсі було всього лише дві-три кімнати, а не чотири на першому і плюс ще три на другому, але принаймні, тепер, схоже, цей дім дійсно дуже моїм. Так, звісно, ще був ризик того, що сюди міг ще хтось прийти, але, дивлячись на те, як заросла територія довкола і в якому стані були самі будівлі, це відбудеться мінімум через два роки. Тому ми можемо зайняти їх на якийсь час. А може, і назавжди...

— О, бачу, ти собі теж знайшов дім. - З якоюсь гордістю сказав Максим, і я легенько смикнулась. Не очікувала, що хлопець ось так без зайвого шуму підійде до мене.