Глава третя. Машина.

    Сьогодні зранку, коли у нас нарешті настали зимні канікули, яких чекав кожен школяр, ми вирішили з Максом трохи погуляти. Все-таки, ми тепер стали друзями, тому чому б і ні? Але, хоч ми й стали друзями, але Лізі про це я нічого не збираюсь розповідати. Дуже багато я їй щось в останній час довіряю. Пора вже мати своє власне життя, а не ділитись багато чим з подругою, яка мене вважайте зрадила, як зрадила нашу дружюу. А ті тисячу гривень я їй віддам, як ми й домовлялись, так уж і бути.

— Ну що, де будемо гуляти? - Запитала я, коли ми з хлопцем нарешті зустрілись.

— Ну явно не біля того урвища. - Пожартував Максим, і я тихо та хрипко засміялась.

    Згадка про той обрив, куди ми впали і ледь не переломали собі усі кістки, але принаймні залишилсь на волі знову виникла у мене в голові. Звісно, ми були брудні й втомлені, але принаймні, це лиш одинична проблема, яку можна вирішити доволі швидко. І нас не впіймали менти. А це саме головне зараз. Звісно, може, тепер вони будуть продовжувати бігати за нами, але ж ці двоє колись повинні забути вже про нас, чи не так?

    Я також згадала і про те, як мене потім сварила мама за те, що я повернулась ледь не вся брудна - тоді я зовсім забула, що бабуся була вдома, бо давно була на пенсії, яка потім розповіла усе моїй мамі. Остання і свою чергу ще намагалась допитувати мене й дізнатися, де я взагалі була, що прийшла брудна, як свиня, але я мовчала. Тоді я вперше пошкодувала, що вдягла свій нормальний одяг, який сховала на сходинах у під'їзді, де майже нікого не буває на брудне тіло. 

    Не варто було мені цього робити. Треба було впевнитись, що всі вже сплять, або мене хоча б ніхто не бачить, але ось з останнім пунктом у мене тепер будуть виникати постійні проблеми. Бо тепер у нас вдома живе ця стара... Ухм, не дуже приємна жінка, яка тільки й робить те, що постійно за всіма слідкує, а потім ще й матері усе доповідає. Як же я її ненавиджу, якщо чесно...

— Знаєш, ти надихнув мене теж носити маску. - Різко мовив Максим, коли ми, зайшовши в якийсь парк, де було мало людей, сіли на віддалену лавку.

    Хлопець дістав гарну темно-помаранчеву маску, яку продавали в магазині, який я знаю. Я навіть бачила цю маску, коли продавець виставляв нові товари на полиці в своєму невеличкому магазині. Звісно, вона не була дуже яскравою, але вона могла всеодно чіпляти частіше, ніж якісь інші прикраси.

— І тепер, у мене буде нова кличка. Чому б і ні? Чур, тепер я Ордег.

— Добре, добре. - Я трохи посміхнулась, хоч за моєю маскою це було не видно. - Я радий, що я зміг когось надихнути на щось.

     Так, тепер я хотіла розмовляти в чоловічому роді. Чому б і ні? Раз на мені чоловічий одяг, і я вирішила змінюватися повністю, щоб ніхто не знав справжню мене, то чому б мені якийсь час не побути нібито чоловіком? Тим паче, боюсь, що якщо б я обрала роль дівчини, то тоді до мене наврядчи хтось буде прислухатися. Бо, насправді, мені часто здавалось, що на хлопців частіше звертають увагу, ніж на дівчат у подібних справах.

— О, який милий! - Вигукнув хлопець, коли до нього підбіг маленький цуцик.

    Піднявши його на руки, Ордег почав гладити маленьке й дуже миле створіння. Щеня радісно загавкало, і, махаючи хвостом, навіть пару разів спробувало вилизати обличчя Максима, але нічого не вийшло.

— Ох, прошу вибачити. - До нас підійшла молода дівчина - схоже, господар цього милого цуцика, - якраз тоді, коли я й сама хотіла вже почати гладити миле створіння. - Він завжди любить до когось ось так підбігати.

— Нічого страшного. - Кажу я, і все-таки обережно торкаюсь маленької голівки тваринки. - Як його звуть? - Ради чемності запитала я.

— Трай. - І дівчина забрала цуцика з колін мого друга.

    Я подивився на Максима. Той дивився на дівчину, а та в свою чергу на нього. Вставши з лавки першою, я тихо сказала другу перед тим, як піти геть.

— Відпочивай.

    Той кивнув, і я пішла, сама не знаю куди. Гадаю, вони й без мене можуть розібратися. Тихо хмикнула, коли озирнувшись на друга, я побачила, що Максим запросив дівчину сісти поряд, і, продовжуючи спілкуватися з нею, явно намагався дізнатись більше про свою співрозмовницю.

    Тихо фиркаю. Теж мені. Проміняв мене на якусь іншу дівчину... Мабуть, я марно сподівалась, що у мене колись з'являться друзі... Але принаймні, тепер на моєму обличчі маска, а це значить, що під нею мені не обов'язково шукати собі друзів.

   Я озинулась по сторонах. Насправді, я не знаю, куди йду зараз. Мені просто хочеться кудись йти. І саме з-за цього я зайшла вглиб парку, намагаючись при цьому запам'ятати дорогу, щоб при потребі повернутися назад. Все-таки, зараз 

— Обс! - Різко я почула позаду звертання. Озирнулась.

    Максим, швидко дихаючи після бігу, зупинився поряд зі мною. Я подивилась на нього, зупинившись. Все-таки, не залишив.

— Вибач, щось заговорився... - Мовив він, коли ми пішли вперед.

— Хах, буває. - Я хрипко сміюсь, коли бачу на його обличчі легке роздратування.

— Запам'ятай - я ніколи не проміняю тебе ні на яку дівчину, і ніяка людина не зруйнує нашу дружбу. - Різко видав Ордег.

    Насправді, мені було приємно чути подібне. Ще ні один друг - яких у мене за життя було не так вже й багато, - не казав мені такого. Сподіваюсь, що все це буде справді так, як пообіцяв Максим, інакше усі мої сподівання знову зникнуть, так і не впевнившись, що щось там змінилось.

    Не встигла я щось сказати, як хлопець кивнувши в потрібну сторону головою, нічого не кажучи, пішов туди. Мені не залишилося нічого, окрім як піти за ним, щоб зрозуміти, що привернуло увагу Максима, що він ось так різко захотів туди піти.

    Перед нами стояла машина. Старенька така, але жити ще могла. Дивно, що її тут залишили, бо такий рарітет навіть я б у себе вирішила залишити, щоб потім трохи похизуватися перед знайомими, що ось така стара бляшанка є. Марку машини я розібрати не змогла, і схоже, Максим теж, бо він декілька хвилин стояв, уважно роздивляючись машину, а потім, махнувши рукою, підійшов ближче.