ГЛАВА 2

ГЛАВА 2: «Бездонний Океан»

Дощ у Амаранті ніколи не приносив свіжості. Він був липким, насиченим промисловими відходами, що світилися в неоновому світлі міста отруйним фіолетовим кольором. Рен стояв під козирком напіврозваленої автобусної зупинки, ховаючись від кислотної зливи. Рука мимоволі полізла в кишеню. Торкнувшись холодної поверхні кристала, який він підібрав на звалищі, він здригнувся: об’єкт випромінював дивне, глибоке тепло, яке здавалося не просто фізичним, а якимось... живим.

Раптом світ навколо нього здригнувся.

Небо над Амарантом на мить знебарвилося. Голографічні рекламні щити почали мерехтіти, видаючи спотворені звуки, схожі на передсмертний крик металу. Рен відчув, як повітря стає густим, майже твердим. Його зір поплив, розмиваючи неонові вогні міста в одну суцільну, розмиту пляму.

— *Ти шукаєш місце в цьому світі, смертний?* — голос був не звуком, а вібрацією прямо в його кістках. Він був настільки могутнім, що Рен ледь не впав на коліна.

— Хто тут? — прохрипів Рен, озираючись. Вулиця була порожньою, якщо не рахувати бродячих роботів-прибиральників, які байдуже шурхотіли асфальтом.

Кристал у кишені розжарився до білого. Зі сліпучим спалахом чорного полум'я, що не давало світла, а навпаки — поглинало його, Рен відчув, як свідомість виривається з тіла. Він опинився в місці, де панував вічний присмерк. Це була не реальність Амаранту. Це була пустка, засіяна уламками забутої величі.

А в центрі цієї пустки височіла постать. Гігант, чиї обладунки були розбиті століттями битв, а в очах горіло золоте полум'я, що могло б спалити цілі галактики. Він виглядав як втілена смерть, як Бог Війни, забутий усіма, але не зниклий.

— Я — Аскра, — прогримів гігант, і від кожного його слова простір навколо йшов тріщинами. — І ти, нікчемний клерк, щойно розбудив того, хто колись змушував зірки падати на коліна.

Рен важко дихав. Його серце калатало так сильно, що здавалося, воно зараз розірве грудну клітку. Страх був, але він був витіснений чимось іншим — дикою, нестримною жагою до змін.

— Якщо ти бог, — випалив Рен, дивлячись у золоті очі титана, — то чому ти тут, у смітті? Допоможи мені. Допоможи мені знищити тих, хто вважає себе господарями цього життя.

Аскра схилив голову, вивчаючи Рена з хижою цікавістю. Його губи скривилися в жорстокій посмішці.

— Цікава пропозиція. Ти хочеш сили, а я хочу розваг перед тим, як остаточно розчинитися в небутті. Що ж... давай укладемо угоду. Але знай: те, що я вкладу в тебе, змінить усе.

В момент, коли їхні погляди зустрілися, кристалічна структура в кишені Рена розсипалася на попіл, але всередині нього — у його порожньому, нікчемному даньтяні — вперше спалахнула іскра.

Рен прокинувся на зупинці. Дощ все ще йшов. Він підвівся, дивлячись на свою долоню. Вона злегка світилася тьмяним золотом, а потім світло згасло, наче ховаючись під шкіру. Він відчував, як глибоко всередині, де раніше була порожнеча, тепер пульсувало щось дивне. Це не було схоже на гарячу Ци, якою хвалилися багатії. Це відчувалося як бездонна, холодна безодня, що голодно просила підживлення.

— Ти живий, — пролунав голос Аскри в його голові. — І це вже досягнення. Більшість людей розсипалися б на атоми від одного мого дотику. Але твій даньтянь… це не ядро. Це цілий Океан. Сухий, величезний, ненаситний Океан. Для того, щоб ти хоча б зміг зробити перший крок, тобі знадобиться в десять разів більше енергії, ніж будь-кому іншому.

Рен зробив крок під дощ. Він відчував кожну краплю, кожен електричний розряд, що пробігав містом. Він уже не був нулем. Він став хижаком.

— Це тільки початок, — пошепки сказав Рен. — І це місто ще пошкодує, що викинул

о мене на вулицю.