ГЛАВА 1

Останній подих смертного

Амарант не знав справжньої ночі. Метрополіс постійно пульсував, залите неоновими вогнями висоток, які прорізали густий, просочений відходами смог. З висоти пташиного польоту місто виглядало як розпечена схема на материнській платі, але зсередини, на рівні вулиць, воно нагадувало іржаву клітку.

Рен сидів у своїй кабінці в офісі «Янтарного Дракона». Його робоче місце — шість квадратних метрів тісноти, завалених голографічними звітами, які ніхто ніколи не читав. Світло лампи над головою мерехтіло, висмоктуючи останні залишки енергії з його втомлених очей.

Рен не був культиватором. Він був «чистим» — одним із тих мільярдів, чий Даньтянь був надто слабким, щоб пропускати через себе Ци. У світі, де влада вимірювалася кількістю енергії в жилах, він був нулем. Порожнім місцем.

Двері злетіли з петель.

У кабінет увійшов Менеджер Лі. Кожен його крок відгукувався вібрацією в підлозі — він був культиватором 1-го рангу, і його внутрішня енергія, хоч і слабка, змушувала повітря навколо нього тремтіти від спеки. Лі навіть не глянув на Рена, він дивився крізь нього, як через предмет інтер'єру.

— Твоя продуктивність, Рене, — голос Лі був холодним, як сталь, — впала до критичного рівня. Ти витрачаєш кисень офісу, не приносячи жодної одиниці Ци в загальний фонд клану.

Рен підвівся. Його плечі були зсутулені від років монотонної праці. Він відчував, як у кабінеті стає душно — Лі навмисно вивільняв свою енергію, щоб тиснути на «смертне сміття».

— Я працював за трьох, пане Лі, — тихо відповів Рен. Його голос звучав на диво спокійно, хоча серце калатало десь у горлі.

Менеджер Лі засміявся — різко, коротко, без тіні гумору. Він підійшов до столу і одним помахом руки скинув усю техніку та папери Рена на підлогу. Гул електронного сміття заповнив кабінет.

— Ти ніщо, Рене. Ти — сміття, яке помилково вважає себе людиною. У світі «Янтарного Дракона» немає місця для тих, хто не вміє «дихати» Ци. Ти звільнений. Забирайся геть, поки я не вирішив, що ти займаєш надто багато простору навіть за межами цієї будівлі.

Рен не відповів. Він мовчки підняв свою стару куртку, що лежала на спинці стільця. Він не відчував образи — лише холодну, липку порожнечу. Світ, який він знав, щойно закінчився.

Вийшовши з офісу, він опинився на вулиці, де кислотний дощ уже почав малювати брудні візерунки на асфальті. Рен ішов вперед, не знаючи куди. У кишені була остання монета, якої не вистачило б навіть на горнятко дешевого синтетичного чаю.

Амарант байдуже спостерігав за ним, ховаючи своє справжнє обличчя за яскравими голограмами реклами енергетиків. Рен ішов, стиснувши кулаки так сильно, що нігті врізалися в долоні, і вперше в житті в його голові промайнула думка: якщо цей світ не дає йому місця, він змусить цей світ підкоритися.

Він ще не знав, що в його кишені, серед металевого мотлоху, лежить дещо, що вже почало пульсувати в такт його розлюченому серцю. Щось, що змінило б усе.