### Виставка. Або SВідомі

Коли відкрилась моя виставка про Самбір, написала мені ввечері Наталя:
«Робимо…»
«Що робимо?»
«Виставку. Очі війни».
Вона волонтерка. Та, що постійно в русі — то там, то тут, з коробками, з людьми, з історіями. І коли вона сказала «робимо», я зрозумів — то не просто ідея. То поклик.
Я фотограф. І ця фраза вдарила в саме серце. Бо справді — треба показати тих, хто поруч, хто тягне цю війну на собі. Не лише зброєю, а й руками, душею, добром. Сорок портретів. Тих, кого знаємо. Кому віримо. Чиї очі має побачити світ. Бо той, хто живе далі від фронту, часто не бачить правди. Світ забуває. А ми не маємо права дати забути.
Іноді думаєш — та кому воно треба, ті фото. Але потім згадуєш, як стоїш перед об’єктивом із бійцем чи волонтером. Дивишся в очі — і там усе. Страх, втома, віра, любов. І розумієш: це не просто знімок. Це доказ.
Наталя сказала: «Хай країна побачить своїх».
Бо ті, хто зараз у тилу, не завжди мають можливість подивитись в очі війни. У своїх, рідних, близьких. А ці очі — вони теж наші.
Кожен портрет — це маленька історія великої сили. Я тоді почав гуглити. «Очі війни» — таких виставок уже море.
Але не таких. Бо ці — наші. Ті, що з реальних вулиць, з наших розмов, з наших кав, передач, смсок з фронту. Ті, кого зустрічаєш щодня і кажеш: «Привіт, тримайся». Ми з Наталею знайомі ще зі школи. І, певно, тому ця виставка й вийде. Бо тут не про пафос і не про гроші. Тут про довіру. Про спільну справу. Про віру, що світ повинен це побачити.
Може, хтось скаже: «А хто вам дав право вибирати, кого знімати?»
Та ніхто не давав. Ми не вибираємо. Ми просто поруч. Знімаємо тих, хто є поруч із нами в цьому житті — на фронті, в штабі, на складі, у волонтерському бусі. Тих, кого знаємо поіменно.
Це не національний проект і не про гучні назви. Це про тих, хто творить Україну сьогодні. Про тих, хто Sвідомі. І, може, колись, через роки, хтось подивиться на ці фото і скаже: «Оце були вони. Справжні».
І тоді я зрозумію — не дарма. Бо ці обличчя — це ми.
Україна, яка стоїть.
Не можу не згадати цей день. Так у виставки є людина, яка бачить усі фото щє до, до Ваших очей. І він мені сказав чудову фразу: «Ти маєш зробити все так, щоб було все справжнім.» Так ми отримуємо роботи, фото з фронту.
Вони теж мають бути. Але для тих людей хто не є поруч… А витягувати фото твого сусіда штучним інтелектом з повідомлення у месенджері то якось не то, якщо ти можеш сказати йому «Привіт» та зробити світлину…
Неділя, 2 листопада. Мотокрос на Майорівці. Три світлини. Поїхав забрав ліки з аптеки, передав волонтерам. Кава, та сама радіоринківська. Фотосесія, коротка, 15хв, але це було класно. Сьогодні осінь дала багато тепла і краси. і Очі… їх ви побачите на виставці… Очі волонтера, людини яка не з перших днів, а щє далеко до… І поїхав щє до двох хлопців, кава, довга класна розмова. Один з них фотограф, то ж мали про що наговоритись:) День чудовий. Шість облич, шість історій, шість пар очей які говорять правду… І слухаючи та історії ти розумієш як багато роблять ті люди. Як вірять вони у рідну землю… Вчора почув історії які не маю права озвучувати, але вони неймовірні… Вони про нас, про нашу сутність, про нас з середини…
Коли всі фото висіли на стінах, я просто стояв мовчки. Наталя ще щось розставляла, поправляла світло, говорила з людьми, а я дивився на ті обличчя. Сорок пар очей. Сорок історій. І всі вони дивляться не в мене — у світ. Буде більше… І вже зараз їх більше… У той самий світ, який часто не бачить нічого далі свого екрана чи чашки кави.
І тоді зрозумів — ми зробили не просто виставку. Ми зібрали частинку правди, яку не можна заглушити сиреною. Правди, яка дихає, мовчить і живе. Я вийшов надвір, зробив ковток кави й подумав: Ми всі тут — не просто фотографи, волонтери чи глядачі,
Ми — Sвідомі. Ми ті, хто пам’ятає.