### БОГ ДАВ МЕНІ ЗДОРОВ’Я

Бог дав мені здоров’я — і тим самим дав мені завдання. Не покарання, не випробування, а саме завдання — прожити це життя не дарма. Бо коли ти колись лежав і думав, що вже не зможеш ходити, — кожен крок потім стає вдячністю. Колись лікарі сказали: ДЦП. Для багатьох це звучить, як вирок. Для мене — це виклик. Я не просив у Бога легкого життя, я просив сили витримати. І, мабуть, отримав більше, ніж просив.
Бо разом із болем прийшло розуміння: здоров’я — це не тіло. Це дух. І якщо дух не зламаний — ти сильніший за будь-яку хворобу.
Я не з тих, хто любить розповідати про себе. Не люблю жалі, не люблю пояснень. Мені простіше зробити, ніж десять разів пояснювати, чому. Може, саме тому я волонтер. Бо тут не треба слів. Тут бачиш, що треба зробити — і робиш.
Мене поставили на ноги батьки. Не лише фізично — вони мене підняли життям. Навчили бачити не біду, а шлях. Бо коли дивишся на інших, хто страждає більше, розумієш — твій біль не найгірший. І тоді мусиш не скиглити, а діяти. Моє життя — не про зручність. Моє життя — про сенс. Бо коли Бог підняв мене тоді, я пообіцяв собі, що колись
підніматиму інших. Не словами. Ділом. І зараз, коли війна, коли країна тримається на вірі й втомі — це той самий час тримати інших.
Так, буває важко. Іноді здається, що не витримаєш. Але потім згадуєш тих, хто під обстрілами, хто спить у бліндажі, хто не має навіть теплої води — і стає соромно. Бо твої труднощі — то не труднощі. То просто життя. А життя треба нести.
Моє волонтерство — це вдячність. Бо що ще я можу дати у відповідь на те, що маю сили ходити, дихати, творити? Усе, що маю — це час, руки, фотоапарат і серце, яке не може стояти осторонь. І я це віддаю. Бо іноді врятувати людину можна не лише грошима чи ліками — а увагою, дією, фотографією.
Почалося це давно — ще 2006 року, коли ми у театрі Заньковецької збирали кошти на апарати для недоношених дітей. Пам’ятаю: сцена, світло, втома — і відчуття, що робиш щось, що має сенс. Бо добро народжується тихо. Без фанфар. Але воно росте.
А потім — дитячі будинки, поїздки на Миколая, концерти для поранених. І, звісно, війна.
Вона не питає, готовий ти чи ні.
Просто входить у твоє життя. І тоді все, що ти колись робив, отримує новий сенс. Бо тепер усе — або для перемоги, або ні для чого.
Мене питають: чому допомагаєш не тільки львівським хлопцям? Бо ми всі — одне тіло. У тіла не буває поділу на «мої» й «чужі» руки. Якщо один палець болить — болить усе. Так само і ми. Війна стерла межі між містами, професіями, регіонами. Залишились лише ті, хто тримає — і ті, кого тримають.
Тепер волонтерство — це не акція. Це день. Замовлення на ліки, рюкзаки, збори — це рутина. І водночас — життя. Бо за кожним замовленням — чиясь історія. За кожним збором — чиєсь завтра. І ти ніколи не знатимеш, кому саме врятував життя. Але це й не потрібно. Достатньо знати, що твоя дія — не даремна.
Мені подобається правило — віддавати десяту частину від заробленого. Воно чесне. Бо коли віддаєш, не біднієш.
Стаєш багатшим на сенс.
Іноді думаю, що втома у волонтерстві — як біль після тренування. Якщо не болить — значить, не старався. Якщо болить — значить, живеш. Так, люди згоріли. Але війна не питає про вихідні. Ми маємо тримати, бо там, на передку,
теж не питають, чи важко. Вони просто стоять. І тому ми не маємо права сісти.
Фотографія для мене — теж волонтерство. Це можливість показати не просто обличчя, а історії. Зберегти тих, хто тримає. Я хочу, щоб у кадрі була душа, не просто картинка. Бо фото — це пам’ять, а пам’ять — це теж зброя.
Я не комерційний фотограф. Я не шукаю клієнтів — я шукаю кадри, що залишаються. Коли хтось через роки дивиться моє фото і відчуває те саме, що я, — значить, не дарма.
А бувають дні, коли просто втома. Хочеться сісти й мовчати. Але потім згадуєш — там, на нулі, теж мовчать.
Під обстрілами. І стоять. А ми тут мусимо стояти по-своєму — роботою, збором, донатом, турботою. Бо якщо впаде тил — впаде все.
Я бачив різне. І знаю: найстрашніше — байдужість. Бо коли люди перестають боліти, вони перестають бути живими. І, може, саме тому я хочу, щоб це боліло. Щоб ми всі відчували, що ще живі, що в нас ще є серце. І що, поки воно б’ється, треба робити добро.
Може, я не найсильніший тілом. Може, десь кульгає мова, руки тремтять від втоми. Але я тримаю. Бо вірю. Бо знаю — Бог дав рівно стільки сил, скільки треба, щоб нести своє
і трохи чужого. І якщо сьогодні я зробив хоч щось — значить, не дарма.