### Світлина

А що перше згадати… Так, перший концерт. У Дрогобичі. Не пам’ятаю вже коли це було, можливо пізніше пошукаю фото з концерту. Перші. Перші світлини війни.
Чому згадав? Бо є одне фото, яке я хочу включити до цієї книги. Хочу, але не знаю чи включу, не знаю чи буде вкладка з світлин… Щє не знаю…
Світлина, що дала зрозуміти сутність нашого життя. Вона дуже глибоко мене вразила, і я вважаю її однією з найсильніших у своїй творчій історії.
Чому?
Просто мама обіймає сина.
Просто — але за тим «просто» стоїть усе, що залишилось від їхнього світу. Можливо, у них уже не було рідного дому.
Можливо, нікого не залишилось із рідних.
Не знаю.
Я не зміг розірвати те поєднання й втрутитись у те почуття.
То був момент, коли життя обіймало саме себе.
Так, фото темне. І я не хотів показувати облич. Але суть — зрозуміла без них.
Приїхали друзі-артисти. То були перші благодійні концерти — коли всі ми ще вчилися дихати у новій реальності.
Збирали на все: і на машини, і на ліки, і на каски, і на форму.
Колись, через рік, зникнуть запити на взуття й теплі штани, або, може, просто я відійду від них… Але тоді, в ті перші місяці, не було нічого. Були тільки люди, віра й потреба допомагати.
І потім я ще згадаю турнікети, перев’язки, аптечки, нескінченні збори…
Але того дня я був щасливий. Щасливий обійняти друзів — тих, хто так само не спав ночами, хто їхав на концерти, щоб бодай кілька гривень пішли на фронт.
Ті, кому ти потім писав після прильоту по Львову:
«Ти ок?»
Мабуть, це й була головна фраза перших місяців війни.
Не «Привіт», не «Як ти?», а саме — «Ти ок?»
У ній було все: страх, турбота, любов, надія, віра, що ми ще тримаємось.