### ПОЧАТОК

А який він був?
У кожного свій.
Ніхто з простих людей не був готовий до цього. Ми знали слово війна, але воно жило десь у кіно — в чорно-білих стрічках, у спогадах дідів, у підручниках історії.
Там вона була. Не тут.
Ми думали, що то щось із минулого, що «війна» — це вже ніколи.
А потім одного ранку це слово вийшло з екранів і стало поряд.
У нашому місті. У нашій хаті. У наших серцях. Так війна почалась у 2014-му. Але вона триває понад триста років. Війна українського народу за своє існування у цьому світі…
І це правда. Вона тоді запалила першу іскру.
Але більшість із нас, звичайних, жили далі.
Десь там, далеко, стріляють.
А тут — садять городи, ходять у магазини, святкують дні народження.
Ми не розуміли, що то вже — війна.
Що вона не на сході — вона в кожному з нас.
І ось настав той день. 24 лютого 2022 року.
День, коли все, що здавалось стабільним, поламалось. Коли у вікнах небо стало чорним від новин, а повітря стало важким від страху. Коли до нас прилетіло — не в телевізор, не «десь там», а сюди.
До тебе. До сусіда. На твою вулицю.
Шок. Тиша.
Страх, який не має звуку, тільки холод у грудях.
Ми не були готові. Ніхто.
Не знали, що робити, як поводитись, як жити.
Ми звикали до сирен. До цих протяжних голосів, що рвуть тишу навпіл. Спускались у підвали, сиділи мовчки, чекали.
Не знали, чи прилетить. Чи буде завтра.
У перші дні все ніби зупинилось. Життя поставили на паузу.
Не тому, що хотіли — а тому, що не знали, чи воно ще буде.
І все ж воно прийшло. Наступного дня. І ще одного. І ще.
Прийшло разом із розумінням, що це не війна політиків.
Це війна нашого народу.
Нашої пам’яті, культури, мови, землі.
Це продовження тієї самої війни, яку ми ведемо вже понад триста років.
За своє. За справжність. За право бути.
Перші дні були пошуками — що робити, куди себе подіти, як бути корисним.
Одні хлопці й дівчата зібрали рюкзаки й пішли на фронт. І їм — низький уклін. Велика їм дяка, бо саме завдяки їм ми зараз можемо писати, дихати, думати.
Але не кожен може. Не кожен має сили. Не кожен відчуває, що його місце там, де смерть дихає в спину.
Колись я говорив із побратимом.
Каже:
«Ну куда ми? Ти — криве, я — сліпе, а комусь таки треба тримати фронт і тут.» І він правий.
Фронт — це не лише окоп. Фронт — це кожна кухня, де варять борщі на відправку. Кожна майстерня, де плетуть сітки. Кожен склад, де сортують ліки, теплі речі, амуніцію. Фронт — це матері, батьки, дружини, діти. Це ті, хто тримають.
Тримають тил. Тримають віру. Тримають одне одного.
Бо сьогодні війна — всюди.
І на сході, і під Львовом, і біля мого Самбора.
Там, де вибухи — і тут, де мовчання.
І цей тил — не менш важливий. Бо він — кровообіг фронту.
Без нього — усе зупиниться.
Отак і живемо. Одні воюють там. Інші — тут. Але всі ми — на одній лінії.
Між минулим і майбутнім. Між життям і смертю. Між страхом і любов’ю.
І хай як би важко не було — ми вистоїмо.
Бо інакше не можемо.