###Передмова

Не знаю, чи вартує писати про конкретних волонтерів.
Не знаю, чи це взагалі можна назвати книгою.
Може, це сповідь. Може, спогади.
Може, просто «брєд сумашедшого».
Не знаю. Це скажете ви.

І скільки вас буде — тих, хто триматиме в руках цей витвір людської думки — ніхто не знає. Так, тут треба б коректорів, літераторів, експертів думок. Тих, хто хоче вставити свої п’ять копійок у все це. Але не хочу. Хочу бути неправильним, каструбатим і справжнім. Таким, як є. Тим, хто для когось ненависний, для когось — любимий. А яким саме — то вже у кожного в серці своя відповідь.

Знаю одне. Коли ця книга розпочне своє життя, буде одна людина на планеті, якій я дам право знати все першою.
Дякую тобі.
Чому ти? Не знаю. Може, тому, що за роки дружби я довірив тобі свою думку.
Може, тому, що саме ти колись сказала: «Тобі направду потрібно писати книги.»
Це було після першого розділу — того, про жінок.
Пам’ятаєш?

Що буде завтра — не знаю. Чи встигну доробити все це — теж не знаю. Бо війна не лише там. Вона і у Львові. І біля мого рідного Самбора. Перший приліт… Ай… ну ви в курсі. Є таке.

Зараз осінь. Осінь 2025-го. Поки що світло ще є. Хоча Львів готується до всіх можливих колапсів — світлових, водяних. І напевно, так треба.
Сьогодні увімкнули опалення — тіпа почався опалювальний сезон. Сиджу, набираю вступ. Паралельно у мобілці крутяться новини — відео, звуки, голоси. Хочеться сказати багато, згадати багато. Але не хочу про все тут.
Бо тоді це буде не книжка з розділами, а один великий вступ. А я хочу, щоб далі говорили історії — невигадані, не відредаговані. Живі.

Що сказати наприкінці цього вступу?
Мабуть, просто — дякую. Усім, хто є. Хто був.
Хто йде і йшов поруч зі мною всі ці роки.

Так, скоро 50. Може, до тих пір цей «твір мистецтва» вийде. А може, і ні. Видно буде.

Отож — вперед.