Розділ 13. Світло на Краю Ночі

Минуло вісім місяців. Це були місяці напруженої роботи, спільного будівництва та взаємного кохання. Соломія знову ожила. Вона керувала будівельниками, креслила та вносила останні штрихи. Данило, натхнений, працював над своєю скульптурою. Це було його magnum opus — фігура, що прагне вгору, вирвана з темного каменю, але випромінює світло завдяки грі тіні та мармурової ніші, створеної Соломією.

На церемонії відкриття «Простору Пам'яті та Надії» зібралося все містечко. Юля стояла поруч із Соломією, тримаючи її за руку. Оксана була там, стояла на самоті, але її погляд був не ворожим, а задумливим.

Коли Данило та Соломія разом перерізали стрічку, і на скульптуру впало вечірнє сонце, освітлюючи її через мармурову рамку, всі ахнули. Це був пам'ятник не смерті, а життю, яке перемагає розраду.

У своїй промові Данило вперше публічно заговорив про втрату і про нове кохання.

— Цей простір, — сказав він, дивлячись на Соломію, — це не спроба забути. Це місце, де ми вчимося бачити світло крізь темряву. Дякую Соломії. Вона навчила мене, що справжнє щастя — це не відсутність сльози, а готовність відкрити серце, навіть коли воно було розбите.

Соломія відчула, як її обличчя заливають сльози — але цього разу вони були сльозами абсолютного щастя. Вона знала, що їхнє кохання не було ідеальною казкою, а міцною, вистражданою реальністю, побудованою на чесності, дружбі та спільному бажанні жити.

Того вечора вони стояли в центрі їхнього творіння, дивлячись на зірки.

— Тепер усе? — прошепотіла Соломія.

— Ні, — усміхнувся Данило, обіймаючи її. — Тепер тільки початок.