Розділ 11. Ніч Розрахунків і Спільних Кордонів

Соломія та Данило провели ніч, заблоковані у майстерні, наче в епіцентрі бурі. Вони не спали, підживлюючись лише холодною кавою і напругою. Папери, ескізи та технічні специфікації були розкидані по всіх поверхнях, і в цьому хаосі народжувалася неймовірна ясність.

— Вона вказує на неточність розрахунків фундаменту, — промовила Соломія, вказуючи на пункт у скарзі. — Мовляв, маса твоєї, — вона ледь помітно посміхнулася, — темної скульптури може перевищити допустиме навантаження на ґрунт біля берега.

— Це маячня, — Данило підтягнув до себе креслення, його обличчя було зосереджене, як під час роботи над каменем. — Я завжди враховую коефіцієнт запасу міцності. Але нам потрібен детальний інженерний звіт, щоб це довести. Ти маєш усі дані про ґрунт, які ми отримували від міста?

Соломія швидко знайшла потрібні файли. Вони почали працювати як ідеально налагоджений механізм. Його інтуїтивне розуміння матеріалу та навантаження, її скрупульозна увага до деталей та юридичних аспектів. Їхня сварка, що здавалася катастрофою, тепер перетворилася на джерело енергії. Кожна перевірена цифра, кожен узгоджений параметр були міні-перемогою.

Напруга між ними все ще висіла в повітрі, але вона була іншою — не руйнівною, а електричною.

Ближче до ранку, коли вони завершили докладний, бездоганний контр-звіт, Соломія поклала голову на руки і зітхнула.

— Навіщо вона це робить? — прошепотіла вона. — Вона ж сестра Ліни. Вона могла б бути... щаслива за тебе.

Данило підійшов до вікна і подивився на море, яке починало світлішати.

— Розграда має різні форми, Соломіє. У мене вона перетворилася на камінь. У Оксани — на захист. Вона думає, що якщо я почну нове життя, то сльози її втрати стануть менш значущими. Вона не розуміє, що кохання до тебе не витісняє пам’ять про Ліну. Воно просто дає мені сили нести її.

Він повернувся до неї. — Я винен. Учора я говорив дурниці. Ти не ховаєшся. Ти змушуєш мене вийти з темряви. І так, — він підійшов до неї, — ти маєш рацію. Ліна хотіла б, щоб я був щасливий. Вона завжди була моїм другом і моїм світлом. Але тепер у мене є ти.

Він нахилився і поцілував її — це був перший, справжній поцілунок. Не пристрасний, а глибокий, відвертий, просочений втомою, кавовою гіркотою та обіцянкою. Це був поцілунок двох людей, які пройшли через спільне пекло і вирішили будувати спільний рай.