Розділ 10. Облога та Об'єднання

Соломія не встигла оговтатися від гіркої сварки, як на її пошту прийшов тривожний лист від міської ради. Запит на будівництво «Простору Пам'яті та Надії» був тимчасово призупинений. Причиною стало анонімне, але детально складене звернення до інспекції, яке ставило під сумнів законність землевідведення та стабільність архітектурних розрахунків.

Соломія одразу зрозуміла, хто за цим стоїть. Це була Оксана. Вона використала їхню публічну суперечку про естетику як підставу, щоб посіяти сумнів у професіоналізмі пари. Це був підлий, але ефективний удар.

— Це вже не про сльози чи скорботу, — пробурмотіла Соломія, стискаючи губи. — Це про владу і контроль.

Вона намагалася зателефонувати Данилу, але він не відповідав. Його майстерня була замкнена, світло не горіло. Після такої сварки він, ймовірно, закрився у своїй розраді ще глибше, ніж раніше.

Соломія відчула відчай. Без Данила вона не зможе відповісти на всі технічні питання інспекції, оскільки деталі його скульптури були ключовими. Їй потрібна була його робота, його талант, і, найголовніше, його віра.

Тоді вона згадала про дружбу. Замість того, щоб дзвонити Юлі зі сльозами, вона поїхала до неї до міста. Юля, побачивши виснажений вигляд Соломії, одразу зрозуміла, що сталося щось серйозне.

— Оксана намагається нас зупинити, — швидко пояснила Соломія, розкидаючи папери на столі Юлі.

— Це інтригуюче, — сказала Юля, її обличчя стало професійно-серйозним. — Добре. Якщо вона грає брудно, ми гратимемо чесно, але швидко. Тобі потрібно його знайти.

— Він не відповідає. Він замкнувся після сварки.

— Ти пішла від нього, коли було важко. Тепер повернися, коли важко обом, — Юля подивилася їй прямо в очі. — Доведи йому, що ваше кохання і спільний проєкт важливіші за образи, і що це не просто розрада, а справжня справа.

Соломія повернулася до містечка пізно вночі. Знову підійшла до майстерні. Було темно, але, на подив, двері були не замкнені, а лише прикриті.

Вона обережно зайшла всередину. У тьмяному світлі єдиної лампи Данило сидів, обіймаючи коліна, біля величезного шматка темного граніту, який став причиною їхньої сварки.

— Даниле?

Він підняв голову. Його очі були червоними, але не від сльози, а від втоми і безсоння.

— Я не хотів, щоб ти це бачила, — сказав він хрипко.

— Оксана надіслала скаргу, — Соломія підійшла ближче, поклавши папери перед ним. — Вона призупинила проєкт. Вона використовує нашу сварку.

Данило оглянув документи. На його обличчі з'явилася суміш гніву і нової, рішучої енергії. Образи одразу відступили.

— Вона перейшла межу, — сказав він, стискаючи щелепи.

— Ти повинен мені допомогти, — сказала Соломія, не просячи вибачення, а вимагаючи його присутності. — Я не можу сама відповісти на всі питання щодо навантаження скульптури.

Він мовчав, дивлячись на неї. У її очах він бачив не м’якість, а ту саму сталеву рішучість, що й у нього. Це була не жінка, яка шукає розради, а партнерка, яка вимагає боротьби.

— Добре, — сказав він, піднімаючись. — Засунь свої ідеально чисті лінії, і засунь мій похмурий граніт. Сьогодні ми — команда. Ми доведемо їй, що цей проєкт, як і наше кохання, міцніший, ніж її сумніви.

Вони провели решту ночі разом, схилившись над кресленнями. Вони не говорили про почуття, але кожен дотик, кожен спільний розрахунок, кожен обмін поглядом був красномовнішим за будь-яке зізнання в коханні. У боротьбі за спільну мрію вони знайшли своє справжнє щастя.