Розділ 9. Тріщина в Камені

Перемога в міській раді дала Соломії та Данилу ейфорію, але також підняла ставки. Їхній спільний проєкт — «Простір Пам'яті та Надії» — став не лише їхньою роботою, а й символом їхнього кохання.

Проте творчий процес, як відомо, рідко буває гладким.

Конфлікт виник навколо центральної скульптури. Соломія, як архітекторка, наполягала на м’яких, текучих лініях — символі зцілення та примирення. Вона хотіла, щоб скульптура була виконана з світлого мармуру, який ловив би світло.

Данило, навпаки, був одержимий ідеєю грубої, нерівної форми, витесаної з темного граніту, що відображало б вагу втрати та його особисту розраду.

— Це має бути чесно! — кричав він у майстерні, його очі палали від пристрасті. — Не можна прикривати горе білим мармуром, Соломіє! Це буде фальш!

— Це не фальш, Даниле, це надія! — відповідала вона, її голос був напружений. — Ми створюємо місце, щоб рухатися далі, а не застрягати в болю! Твоя скульптура — це в'язниця, а моя ідея — це світло!

Сварка швидко перейшла з професійної площини в особисту.

— Ти просто боїшся, — кинув Данило, і це був удар нижче пояса. — Ти боїшся визнати, що горювання не закінчується. Ти ховаєш свою розраду за цими ідеально чистими лініями, як ховалася у цьому містечку. Ти боїшся жити, і ти боїшся любити!

Ця фраза боляче зачепила Соломію. Сльози виступили на очах.

— А ти? — відповіла вона, тремтячи від образи. — Ти використовуєш цей темний граніт, щоб побудувати стіну між собою і світом! Ти так одержимий своєю втратою, що не даєш місця новому! Ти навіть не помічаєш, що твоя Ліна хотіла б, щоб ти був щасливий!

Це був вирішальний момент. Вона торкнулася найболючішої його точки — його нездатності відпустити провину за смерть дружини. Данило відступив, його обличчя стало білим, як крейда.

— Йди геть, — прошепотів він, не дивлячись на неї.

Соломія стояла кілька секунд, розриваючись між бажанням обійняти його і бажанням втекти. Вона обрала останнє. Вона вибігла з майстерні, залишивши їхнє майбутнє, їхній проєкт і їхнє кохання розбитим.

Вона одразу зателефонувала Юлі, ридаючи в слухавку. Дружба знову була її єдиним притулком.

— Ми розійшлися! — схлипувала Соломія. — Він сказав, що я боюсь любити!

— Він поранений, Соля. І він теж боїться, — твердо відповіла Юля. — Але це добре, що ви сварилися. Це означає, що вам не байдуже. А тепер ти маєш вирішити: чи ти дозволиш його травмі зруйнувати те, що ви будуєте, чи ти доведеш йому, що кохання сильніше, ніж горе?

Соломія розуміла, що суть конфлікту не в камені чи мармурі. Суть була в тому, чи готові вони включити свої травми у спільне щастя, чи будуть вони використовувати їх як зброю.