Розділ 8. Камінь і Натхнення

Данило довго мовчав, розглядаючи ескіз Соломії. Це був не просто ландшафтний дизайн; це було втілення їхньої спільної філософії: простір мав бути відкритим до неба, з лавами, виконаними з грубого дерева, ідеально вписаними в природне середовище. Але центральним елементом була платформа, призначена для його роботи.

— Це... геніально, Соломіє, — нарешті сказав він, і в його очах не було холоду — лише тепле, яскраве світло визнання. — Ти не просто проєктуєш пам'ять; ти проєктуєш зцілення.

Їхня спільна робота почалася одразу, і вона стала найміцнішим фундаментом для їхнього кохання. Архітектурна точність Соломії і художня пристрасть Данила ідеально доповнювали одне одного. Він вимагав від неї більшої свободи у формі; вона вчила його, як форма має взаємодіяти з функцією.

Вони проводили години, схилившись над кресленнями в її будинку або над глиняними моделями у його майстерні. Їхні дотики ставали природними: його рука, що лягала на її спину, коли він пояснював кут різьблення; її пальці, що затримувалися на його руці, коли вона показувала йому деталі фасаду.

Але їхній шлях не був безхмарним. Як і передбачалося, Оксана не могла мовчати.

Одного разу, коли вони були в майстерні, Юля надіслала Соломії застережливе повідомлення:

«Соля, обережно. Оксана почала розмову з моїми знайомими в міській раді. Вона каже, що проєкт недоречний, занадто „особистий“ і що він „оскверняє пам’ять“ тих, хто загинув. Будьте готові до боротьби».

Соломія показала повідомлення Данилу. Його обличчя напружилося, і вона знову побачила в ньому ту стару, замкнену людину, яку зустріла вперше.

— Це я винен. Я мав передбачити, — сказав він. — Вона вважає, що тільки вона має право на його пам’ять.

— Ні. Вона просто боїться. Боїться, що якщо ми знайдемо щастя, це означатиме, що її біль був недостатнім, — відповіла Соломія, стиснувши його руку. Це була сила, отримана завдяки дружбі та новому коханню. — Ми не дамо цьому проєкту провалитися. Він не про нас; він про всіх, хто пережив сльози і потребує місця для зцілення.

Вони вирішили битися. Соломія, вперше за довгий час, почувалася справжньою архітекторкою: вона готувала презентацію, збирала історичні посилання та емоційно пояснювала, чому цей простір має з’явитися. Вона використовувала свій власний досвід розради як найсильніший аргумент.

На засіданні міської ради, коли Оксана виступила з емоційною промовою проти проєкту, наголошуючи на його «поспішності» та «нещирості», Соломія піднялася.

— Цей проєкт народився не через поспішність. Він народився з глибокої, реальної розради, — сказала вона, і її голос не тремтів. — Кожен, хто пережив втрату, знає: пам'ять має бути не в'язницею, а вікном у майбутнє. Я не забуваю того, кого любила. Я просто відмовляюся дозволити горю зруйнувати мою здатність знову любити. І цей простір — це наше спільне зобов'язання перед нашими померлими: жити далі.

Після її слів, настала тиша. Голосування було майже одностайним на їхню користь. Сльози виступили на очах у Данила, коли він дивився на Соломію. Це була перемога не лише архітектури, а й їхнього кохання над сумнівами та горем.