Розділ 7. Тіні Минулого та Нове Світло

Після тієї вечірньої розмови все змінилося. Їхні зустрічі більше не були просто уроками скульптури; вони стали тихою гаванню, де розрада минулого обережно поступалася місцем надії. Вони почали проводити час разом за межами майстерні, гуляючи порожніми зимовими пляжами, і в цих довгих, мовчазних прогулянках народжувалася справжня близькість.

Проте містечко було маленьким. І новини про їхні стосунки, або навіть просто про їхнє спілкування, швидко досягли тих, хто був близько до їхнього минулого.

Першою, хто порушив їхній спокій, була сестра Ліни, Оксана — та сама жінка, яку Соломія бачила біля майстерні.

Одного ранку Соломія прийшла до майстерні і побачила, що Данило виглядає напруженим. На столі, поруч із його інструментами, лежала її візитівка, яку вона колись залишила, коли тільки приїхала до містечка.

— Це залишила Оксана, — сказав Данило, не дивлячись на неї. — Вона прийшла вранці. Вона бачила нас разом вчора ввечері, коли ти йшла додому.

— І що вона сказала? — запитала Соломія, відчуваючи несподіваний укол провини, хоча не зробила нічого поганого.

— Вона вважає, що це занадто рано, — Данило нахилився до свого каменя, але працювати не починав. — Що ми... забуваємо. Вона сказала, що це лише розрада, що ми використовуємо одне одного, щоб уникнути сльози.

Соломія відчула холод. Те, чого вона боялася сама, тепер було озвучено. Чи справді це лише крихкий міст, побудований із горя?

— А ти що думаєш? — запитала вона, її голос тремтів.

Данило підняв голову. — Я думаю, що ніхто, крім нас, не має права вирішувати, коли ми готові. Але її слова... вони мають вагу. Вона права в одному: наша історія починається з болю.

Їхній перший справжній романтичний момент був перерваний цією тінню минулого. Вони усвідомили, що їхнє кохання буде постійною мішенню для сумнівів — як зовнішніх, так і власних.

Тоді Соломія згадала про іншу людину, чия думка була для неї найважливішою.

— Мені потрібно поговорити з Юлею, — сказала вона рішуче. — Оксана не знає нас, а Юля знає.

Увечері вона зателефонувала Юлі, докладно розповіла про Данила, про його втрату, про їхню вечірню розмову і про слова Оксани.

Дружба знову стала рятівним колом.

— Послухай, Соля, — сказала Юля, її голос був м’яким, але твердим. — Я знаю, що таке розрада. Я бачила тебе на дні. І я знаю, що таке фальшиве щастя. Те, що ти описуєш, — це не імітація. Це робота, це боротьба, це чесність. А Оксана... Вона теж переживає своє горе. Їй боляче бачити, що Данило може знову жити. Це її захисна реакція.

— Але якщо ми дійсно лише розрада? — сльози все ж вирвалися.

— Тоді дайте цій розраді перерости у щось більше, — наполягла Юля. — Найкраще кохання будується не на ілюзіях, а на реальності. Доведіть щастя Оксані, собі і світу.

Поради Юлі надихнули Соломію. Вони вирішили не тікати від тіней, а включити їх у своє життя.

— Даниле, — сказала Соломія наступного дня. — Я маю ідею.

Вона розгорнула креслення. Це був ескіз невеликого, витонченого меморіального простору в міському парку — місце, де люди могли б сидіти, пам'ятати, але також дивитися вперед.

— Я хочу спроєктувати це, — сказала вона. — І я хочу, щоб ти створив для нього центральну скульптуру. Це буде місце для нас усіх. Місце, де сльози можуть перетворитися на спокій, а пам'ять — на натхнення.