Розділ 6. Правда на двох

Вечеря була прекрасною. Соломія приготувала запечену рибу, з травами та лимоном. Це було перше смачне та красиве блюдо, яке вона створила після місяців, проведених у розраді.

Данило їв повільно, смакуючи. Він не скупився на похвалу, і його хвала, професійна та чесна, гріла Соломії душу. Вони говорили про мистецтво, про його нові проєкти, про її занедбані креслення. Вони говорили про все, крім того, що справді тримало їх у напрузі.

Коли вони перейшли до десерту, Соломія зібрала всю свою сміливість.

— Я бачила тебе сьогодні ввечері, — сказала вона, дивлячись йому прямо у вічі.

Данило завмер, ложка з десертом зупинилася на півдорозі до його рота. Його погляд став миттєво замкненим, таким, яким вона побачила його вперше в майстерні.

— Кого? — його голос був рівний, але вона відчула, як зростає напруга.

— Жінку з білими трояндами. Вона чекала тебе біля майстерні. І... говорила про ювілей.

Соломія чекала на захист, на роздратування. Натомість, Данило повільно поставив ложку і глибоко зітхнув.

— Це була моя дружина, Ліна, — сказав він, і тиша, що запала, була гучнішою за будь-який крик. — Вона... загинула три роки тому. В автокатастрофі.

У Соломії перехопило подих. Сльози одразу підступили до горла, але вона стримала їх, відчуваючи несподіване спільне горе.

— Мені... дуже шкода, — ледве вимовила вона.

— Мені теж. А жінка, яку ти бачила, це її сестра. Вона щороку приходить на річницю, щоб пам'ятати. Вони були дуже близькі.

Данило потер долонею обличчя. Це був жест не розради, а хронічної втоми від горя.

— А тепер ти. Твоя черга, — сказав він, дивлячись на неї. — Ти ніколи не говорила, що з тобою сталося. А я бачу твій біль, Соломіє. Він такий же вагомий, як камінь у моїй майстерні.

Соломія відчула, як її стіни руйнуються. Вона розповіла про Ореста, свого нареченого, і про той фатальний день, коли їхні плани на майбутнє розбилися. Вона розповіла про те, як архітектура стала для неї синонімом втрати, і як вона тікала від усіх, включаючи свою найкращу подругу Юлю, у це містечко.

Вони сиділи одне навпроти одного, два поранених серця, які нарешті оголили свої рани. Це була не розмова про побачення, а ритуал взаємного прийняття.

— Тому ти прийшла до майстерні, — прошепотів Данило. — Ти шукала людину, яка знає, як дихати під водою.

— А ти... ти виявився тим, хто може дихати поруч зі мною, — відповіла Соломія.

Він простягнув руку через стіл і знову торкнувся її зап'ястя. Цього разу дотик був довшим, ніжний. У ньому не було розради, було визнання.

— Знаєш, що найбільше вбиває? — запитав Данило. — Самотність. Коли ти думаєш, що тільки тобі так боляче.

— Я більше не самотня, — сказала вона.

У цей момент їхнє спілкування перейшло межу дружби та співпраці. У їхньому мовчазному розумінні, у спільному бажанні знову знайти світло, народилося кохання — обережне, зріле, засноване на прийнятті найгірших правд одне одного.

Коли Данило пішов пізно вночі, Соломія не плакала. Вона почувалася дивно легкою. Вона вперше за довгий час відчула, що щастя можливе, але його треба будувати, як міцну будівлю, на фундаменті чесності.