Розділ 5. Таємниця біля Майстерні

Наступний день Соломія провела у шаленій, майже забутій активності. Вона прибирала, купувала свіжі продукти і, головне, готувала. Аромати, які наповнили її будинок — цитрусові, розмарин, запечене м'ясо — були настільки життєрадісними, що витіснили запах старої розради. Вона навіть знайшла старий, елегантний одяг, який ідеально пасував для вечора, хоча досі носила лише безформні светри.

Все йшло ідеально, поки вона не згадала, що в неї немає хорошого вина. Її запас випила Юля.

Ближче до сутінків, коли сонце вже ховалося, забарвлюючи небо у вогняні кольори, Соломія побігла до місцевої крамниці. Повертаючись додому, вона вирішила пройти пірсом повз майстерню Данила.

Її погляд одразу зупинився на ній.

Біля дверей, де ще вчора вона стояла, запрошуючи Данила на вечерю, стояла жінка. Вона була елегантна, з ідеальною зачіскою та дорогим, але не кричущим одягом. Жінка тримала невеликий букет білих троянд. Вона не стукала; вона просто стояла, ніби чекаючи.

Серце Соломії стислося. Це не було ревнощами у звичайному розумінні, а скоріше різким, гострим усвідомленням того, що її обережний крок до кохання може бути занадто поспішним. Данило, як і вона, був людиною з минулим. І це минуле, вочевидь, було настільки гарним та організованим, наскільки її життя зараз було розбитим.

Соломія зупинилася за рогом, стискаючи у руках пляшку вина. Вона спостерігала.

Через кілька хвилин двері майстерні відчинилися. З’явився Данило. Він був у робочому одязі, змучений. Коли він побачив жінку, вираз його обличчя змінився: суміш втоми, провини і... глибокої, виснажливої ніжності.

— Що ти тут робиш? — запитав він.

Жінка, усміхнувшись із гіркотою, простягнула йому квіти. — Сьогодні був би наш ювілей. Я просто прийшла. Щоб... поговорити.

Соломія відчула, як її щоки обпалюють сльози — не її власні, а відлуння чужого горя. Ця жінка, ці білі троянди, цей погляд Данила — усе це кричало про розраду, яку він носив у собі, і яка була, мабуть, пов'язана із цією жінкою. Це не був романтичний конкурент; це була жива пам'ять.

Данило взяв квіти. Він не запросив її всередину. Він просто стояв, дивлячись на неї.

— Я не можу, — сказав він тихо. — Не зараз.

Жінка лише кивнула, розуміючи. Вона обійняла його — швидко, наче боячись забруднитися об його робочий фартух.

— Я знаю. Просто знай, що я поруч.

Коли вона пішла, Данило ще довго стояв біля дверей, тримаючи троянди. Потім він поставив їх у відро з водою і зачинив двері.

Соломія, вся тремтяча, тихо пішла до свого будинку. Вона зачинилася на кухні і відкрила вино. Ця сцена не відштовхнула її, а навпаки, дала їй розуміння. Вона зрозуміла, що її біль — не унікальний. Вони обоє були людьми, які намагаються зцілити свої життя після катастрофи. Його розрада була настільки ж реальною і важкою, як і її.

Кохання, яке вона шукала, не мало бути легким. Воно мало бути чесним.

Рівно о сьомій пролунав стукіт у двері. Соломія відкрила. Данило стояв на порозі — чистий, поголений, одягнений у просту темну сорочку, яка підкреслювала його фігуру. Він тримав у руках маленьку, дещо незграбну глиняну фігурку — ескіз майбутньої скульптури.

— Вибачте, що без квітів, — сказав він, дивлячись на неї. — Я не вмію обирати.

— Це найкращий подарунок, — посміхнулася Соломія, а її очі, після побаченої сцени, світилися розумінням і новою, обережною надією на щастя.