Розділ 4. Поради Друга і Перший Крок до Кохання

Юля відчула, що щось змінилося, ще до того, як Соломія зателефонувала. Її голос, хоч і тихий, був вже не порожнім, а наповненим новою, стривоженою енергією.

— Соля, ти дзвониш у робочий час! Це щось термінове? — Юля говорила швидко, як завжди, але з ноткою занепокоєння.

— Юлю, я... я думаю, мені подобається Данило, — видихнула Соломія, майже не розбірливо. Вона сиділа на камені біля моря, далеко від майстерні, відчуваючи, як обличчя горить.

На іншому кінці дроту запала довга, незвична тиша.

— Це... найкраща новина, яку я чула за останній рік, — нарешті сказала Юля, і в її голосі бриніли не сльози горя, а сльози полегшення. — Розкажи мені. Що він? Як це?

Соломія почала розповідати: про його грубі руки, які, проте, вміють створювати красу; про його холодні очі, які єдині бачать її розраду без осуду; про їхні дивні, але глибокі розмови про камінь, форму та функцію.

— Він не схожий на того, кого ти б обрала раніше, — зауважила Юля. — Але... можливо, тобі зараз потрібен саме такий чоловік. Не той, хто тебе втішатиме, а той, хто змусить тебе знову бути сильною.

— Я боюсь, Юлю. Я боюсь, що це зрада, — прошепотіла Соломія. Страх, що кохання до нової людини принижує пам'ять про минуле, був найсильнішим.

Юля зітхнула. — Соля, послухай мене. Твоя дружба зі мною, твоя пам'ять про нього, твоє життя — ніщо з цього не було б справжнім, якби ти закрила себе. Ти заслужила на щастя. Ти не зраджуєш, ти живеш. Ти полюбила людину, яка так само травмована, як і ти. Ви бачите і приймаєте рани одне одного. Це і є найглибше кохання.

Поради Юлі, міцні та рішучі, як завжди, дали Соломії сміливість. Вона зрозуміла, що щастя не є ворожим до горя; воно просто знаходиться на іншій стадії шляху.

Того вечора вона знову пішла до майстерні. Але цього разу вона не йшла по допомогу чи розраду, вона йшла з питанням, яке стосувалося лише їх обох.

— Я хочу віддячити вам за допомогу, Даниле, — почала вона, стоячи біля дверей.

— Мені не потрібна плата, — відповів він, навіть не піднявши голови.

— Це не плата. Це запрошення, — її серце шалено калатало. — На вечерю. У моєму будинку. Я приготую щось, чого не могла приготувати вже багато місяців.

Данило зупинився. Його різець завмер. Він повільно повернувся до неї, і в його очах, що завжди були холодними, спалахнув вогник. Це був вогник несподіванки і чогось, схожого на обережну надію.

— Вечеря? — перепитав він.

— Вечеря. Це буде перший крок до того, щоб знову бути нормальною людиною, — Соломія посміхнулася, і це була перша, справжня, не вимушена посмішка, що пробилася крізь сльози і біль.

— Коли?

— Завтра ввечері. О сьомій.

Данило кивнув, взяв свій різець і знову повернувся до каменя. Але Соломія помітила, що працювати він більше не почав. Він просто дивився на камінь, а на його обличчі з’явилася ледь помітна, замислена усмішка. Вона знала: цей виклик він прийняв. Це був її перший крок до нового кохання.