Розділ 3. Скульптура і Креслення

Юля поїхала, залишивши після себе відчутний вакуум, наповнений ароматом дорогих парфумів та запахом оптимізму. Соломія знову була сама, але тепер тиша у будинку була іншою. Вона не була порожньою; вона була наповнена відлунням слів, побачених образів та рішучості.

— Я думаю, я збираюся повернутися до роботи, — ці слова, сказані Данилу, тепер звучали у її голові, як обіцянка.

Вона провела день, розбираючи свої старі креслення, які привезла із собою, але жодного разу не відкрила. Руки тремтіли, коли вона торкалася гострого кута паперу. Це була її професія, її пристрасть, яку вона поклала на вівтар горя.

Ввечері, коли сонце майже зникло за обрієм, Соломія зрозуміла, що не може просто чекати, поки натхнення прийде. Вона мала йти за ним. А натхнення, незрозуміле та грубе, ховалося в старій майстерні на пірсі.

Вона вдягла товсте пальто і пішла до гавані. Хоча вона відчувала страх і вагання, сила, яку дала їй дружба з Юлею, не дозволяла їй повернути назад.

У майстерні все ще горіло світло. Данило, як і минулого разу, працював, але цього разу він не бив камінь різцем, а полірував поверхню. Він підняв голову, як тільки Соломія стала на порозі.

— Ви? Знову? — у його голосі не було роздратування, лише констатація факту.

— Я тут не просто так, — Соломія стиснула руки у кишенях. — Я бачила вашу роботу у місті. Вона... змусила мене замислитися.

— Скульптура має змушувати замислюватися, — відповів Данило, не припиняючи роботи, хоча його рухи стали повільнішими.

— Я архітекторка. Мені потрібно повернутися до роботи, але я не знаю, як почати. Ваша робота — це біль, але він має форму. Я хочу навчитися давати форму своєму болю.

Данило нарешті відклав інструмент. Він витер руки об брудний фартух і підійшов до неї. Між ними стояло мовчання, наповнене шумом моря та їхніми невидимими трагедіями. Вони обидва були людьми, які пережили втрату, і їхня розрада стала своєрідною сполучною ланкою.

— Я не вчитель архітектури, — сказав він.

— Ні. Але ви — людина, яка не злякалася знову створити щось гарне, — вона підняла голову і подивилася йому прямо у вічі.

Його холодне, захисне ставлення почало тріскатися.

— Гаразд. Я можу показати вам, як "бачить" камінь, — сказав він, погоджуючись на дивну, невербальну угоду. — Але не чекайте від мене співчуття. Мені його самому бракує.

Так почалася їхня незвичайна співпраця. Соломія приходила до майстерні майже щодня. Він показував їй, як вибрати правильний кут для удару, як відчути матеріал. Він говорив про мистецтво, про його філософію, про власну ізоляцію. Вона, у свою чергу, почала розповідати йому про архітектуру, про те, як функція має зливатися з красою.

Вони говорили про все, окрім найголовнішого — причин їхніх сліз. Вони обходили цю тему, як мінне поле, але кожен із них знав, що інший іде тим самим шляхом.

Одного вечора, Соломія сиділа за столом у майстерні, намагаючись робити ескіз, але рука не слухалася. Вона зітхнула, і цей звук був наповнений такою тугою, що Данило, який працював на іншому кінці, зупинився.

— Що? — запитав він.

— Я не можу. Я не можу малювати нічого нового. Я можу лише копіювати те, що було, — її голос зламався.

Данило підійшов, сів навпроти і, вперше, простягнув руку та торкнувся її зап'ястя. Його дотик був грубим, запиленим, але неймовірно заспокійливим.

— Якщо ти хочеш створювати щось нове, ти мусиш відпустити те, що було. Або включити це. Не ховати, а показати. Навіть якщо це боляче, — прошепотів він, дивлячись у її очі.

У цей момент їхні захисні стіни остаточно впали. Вони не говорили про кохання, але в тому тихому дотику, у його заклику до чесності, було щось глибоке і справжнє. Це був початок взаємного зцілення.