Розділ 2. Квиток назад до життя

Як і було обіцяно, Юля не обмежилася телефонним контролем. Через тиждень Соломія отримала від неї повідомлення, написане великими, радісними літерами: «ПРИГОТУЙСЯ! ВІКЕНД. Я ВЖЕ ЇДУ!»

— Ти збожеволіла? — спитала Соломія, коли Юля, яскрава та енергійна, увірвалася в її сірий, тихий будинок. Вона привезла з собою не лише валізу, а й запах кави зі спеціями, гучний сміх і незліченну кількість історій.

— Я абсолютно здорова, — заявила Юля, вивантажуючи дві величезні сумки. — Це терапія. Терапія — це дії, а не просте сидіння і жування хліба триденної давнини. Я привезла вино, сир, гітару і квитки.

— Квитки? Куди? — Соломія вперше за довгий час відчула справжнє здивування.

— До міста, Соля! На виставку! Ти — архітекторка! Ти мусиш бачити щось, окрім цього похмурого моря. Це буде лише один день, ми не поїдемо надовго, але ти мусиш згадати, як це — бути живою.

Це була правда. Соломія, занурившись у свою розраду, забула про те, що вона — талановитий фахівець, яка любить креслення, лінії та форму.

Перший день минув під знаком дружби та відвертості. Вони не говорили про втрату прямо, але говорили про все навколо: про дурні історії з університету, про нові тренди у дизайні, про те, як Соломія тепер відчуває цей маленький прибережний будиночок. Юля розуміла, що її робота — не змусити Солю припинити сльози, а просто дати їй можливість сміятися поруч із ними.

Наступного ранку вони поїхали. Міська метушня, шум, натовпи людей – усе це спочатку здалося Соломії надто гучним, надто яскравим. Але Юля тримала її за руку, як у дитинстві, і крок за кроком вела у галереї та виставкові зали.

Коли вони зайшли у павільйон сучасної скульптури, щось усередині Соломії напружилося. Вона побачила його.

На постаменті стояв майже завершений витвір — динамічна, потужна фігура, вирізьблена з темного каменю, що випромінювала шалену енергію. Це була та сама робота, над якою працював Данило.

— Неймовірно, правда? — захоплено прошепотіла Юля. — У ній стільки сили, стільки болю і... життя.

Соломія підійшла ближче. Скульптура була ідеально нерівною, з відколками, які здавалися навмисними. Вона відчула дивне емоційне відлуння. Цей чоловік зумів переплавити свій внутрішній морок у щось вічне.

У цей момент вона побачила його самого. Данило стояв біля стіни, спілкуючись із куратором. Його одяг був чистішим, але в його очах все ще була та ж холодна відстороненість.

Їхні погляди знову зустрілися — не випадково, як минулого разу, а свідомо. Він її впізнав. Його брови ледь здригнулися, виражаючи щось середнє між здивуванням і роздратуванням.

Соломія, ведена несподіваним поривом, відпустила руку Юлі і підійшла до нього.

— Ваша робота... Вона приголомшлива, — сказала вона, і це було вперше, коли вона говорила про щось, окрім своєї розради, після тієї страшної події.

Данило примружився. — Хіба ви не збиралися просто "йти"?

— Тоді так. А зараз я тут, — вона не відвела погляду. — Я знаю, що таке сильний біль. І я бачу його у цьому камені. Але ви знайшли спосіб, як з ним жити. Я — ні.

Її прямота, її непідробна чесність, здавалося, пробили його звичний захист. Він мовчав, уважно вдивляючись у її обличчя, де сльози були вже занадто близько, але не проливалися.

— Ви — архітекторка. Я пам'ятаю, — нарешті сказав він, його голос був тихіший, ніж у майстерні. — Що ви робите у моєму місті?

— Я живу у вашому місті. Просто по-іншому.

— І що ви збираєтеся робити тепер, коли побачили, що можна не просто "жити"?

Соломія відчула, як її серце, яке так довго було холодною брилою, почало битися швидше. Це було не кохання, а виклик. Виклик, кинутий їй, її дружбі, її майбутньому.

— Я думаю, я збираюся повернутися до роботи, — тихо сказала вона.