Розділ 1. Сіре, як мовчання

Соломія не помічала кольорів. Вони ніби зникли з її світу разом із ним. Навіть осінь, яка колись була її улюбленою порою року з її яскравою палітрою охри та золота, тепер здавалася просто сірою плямою, вимоченою дощем. Вона стояла біля вікна старого орендованого будиночка, стискаючи у руках вже холодну чашку чаю, і дивилася на море.

Це було маленьке, затишне, нікому не відоме містечко на березі, яке вона обрала за принципом: що далі від усього, що нагадує.

Її найкраща подруга, Юля, дзвонила щодня.

— Соля, ти хоч поїла? — голос Юлі був гучний, як завжди, і це було єдине, що пробивало тишу її розгради.

— Так, Юлю. Я купила хліб, — механічно відповіла Соломія, хоча пам'ятала, що хліб лежить на столі вже третій день, а вона просто п’є воду.

— Це не їжа, а мука! — Юля зітхнула, і Соля уявила, як та сердиться, схрестивши руки на грудях. — Я знаю, що тобі важко. Я знаю, що ти плачеш ночами, що тобі боляче. Але ти не маєш права закрити себе у цій чорній скрині. Ти обіцяла.

Сльози підступили до горла, але Соломія вдихнула. Дружба — це останній ланцюжок, який тримав її на поверхні.

— Я обіцяю, що сьогодні вийду з дому, — прошепотіла вона.

— Ось це вже розмова! А тепер поклади слухавку, вдягни щось пристойне і хоча б подихай морським повітрям. І не забудь, що я тебе люблю.

Соломія відклала телефон і подивилася на себе у відображенні вікна. Бліде обличчя, порожні очі. У неї було одне завдання — вийти з будинку. Цей перший крок до невідомого був найважчим після того, як її життя змінилося на "до" і "після".

Соломія натягнула великий, не за розміром, светр і вийшла на ґанок. Холодне, солоне повітря одразу огорнуло її. Вона не пішла на пляж, який був занадто відкритим і самотнім, а звернула у вузький провулок, що вів до старої гавані. Це була частина містечка, де пахло рибою, старою деревиною та фарбою.

Її погляд прикував старий, занедбаний сарай на самому краю пірсу, який явно використовувався як майстерня. Двері були відчинені, і зсередини долинав різкий звук металу, що б'ється об камінь. Розграда та тиша, в якій вона жила останні місяці, зробили її чутливою до будь-яких гучних звуків.

Вона зупинилася, несвідомо зазирнувши всередину.

У майстерні панував художній безлад: інструменти, обрізки мармуру, глина. Посеред цього хаосу стояв чоловік. Він був високий, з густим, темним волоссям, зав'язаним у недбалий хвіст, а його руки, сильні та вкриті пилом, вправно працювали над величезним, ще незакінченим кам’яним витвором.

Це був Данило. Він не почув, як вона підійшла, повністю заглиблений у процес. Коли він різко відступив, щоб оглянути свою роботу, він випадково зачепив дерев’яну підставку з металевим інструментом. Інструмент, гострий різець, покотився і впав прямо під ноги Соломії.

— Обережно! — крикнув він, різко обернувшись.

Його очі, кольору холодного морського скла, на мить зустрілися з її. У його погляді не було співчуття чи тепла, лише професійна стурбованість, що хтось може поранитися об його робочий безлад.

Соломія, не кажучи ані слова, лише показала на інструмент. Її реакція була занадто млявою для його енергійного спалаху.

— Що ви тут робите? Тут не прохідний двір, — його голос був низький і трохи хрипкий, як у людини, що звикла до мовчазної праці. — Це приватна власність.

Її це не образило, лише здивувало. Вперше за довгий час вона відчула потребу відповісти, а не промовчати.

— Я просто йшла. І зазирнула, — вона говорила тихо, але твердо. — Мені шкода, що потурбувала.

Данило підняв різець і знову глянув на неї. В її очах він побачив не цікавість перехожого, а ту саму порожнечу, яку часто бачив у своєму відображенні.

— Ідіть, — просто сказав він, повертаючись до свого каменю.

Соломія відійшла. Це було коротке, неприємне зіткнення, але воно залишило на ній дивний, майже невідчутний слід. Цей чоловік, який, здавалося, був таким же замкненим, як і вона, але використовував свій біль для створення чогось великого з каменю. Вона ж використовувала свій біль, щоб зникати.

Увечері, коли Юля знову подзвонила, Соломія, на подив, сама почала розмову.

— Юлю, — сказала вона. — Я бачила скульптора.

— Що? Якого скульптора? Ти з кимось познайомилася? — голос подруги одразу став радісним.

— Ні. Він був... грубий. Але він створює щось. А я не створюю нічого.

І хоча сльози все ще були близько, у цьому діалозі не було розради. Була слабка, майже невловима іскра — іскра бажання знову робити щось зі своїм життям.

Це було початком. Початком її шляху від розради до дружби, потім до кохання і, врешті, до щастя.