11

Частина XI. Втеча

Двійник Лео був уже за крок. Його рука тягнулася до обличчя справжнього Лео, обіцяючи вічний спокій і тишу. Джейк і Кевін були повністю паралізовані — один страхом, інший болем. Вони були приречені.

Але Лео був іншим. Він роками тренувався діяти в ситуаціях, коли логіка і надія вмирають. Коли ворог уже переміг, і єдине, що залишається, — це інстинкт. Військовий інстинкт. Він не знав, що це за створіння, але знав одне: будь-який ворог має слабке місце.

Його погляд метнувся вбік. Він побачив важкий металевий штатив від камери, який Джейк кинув на землю. Це була просто залізяка. Груба. Примітивна. Ідеально.

Поки його двійник тягнувся до нього, щоб подарувати тишу, Лео, зібравши останні сили, видав рик, сповнений не страху, а чистої, тваринної люті. Він відштовхнув від себе нематеріальну руку, схопив важкий штатив, розвернувся... і щосили вдарив.

Але вдарив він не по двійнику. Інстинкт підказав йому, що це марно. Він вдарив по їхньому джерелу. По відображенню.

Важкий метал з оглушливим сплеском увійшов у чорну, дзеркальну гладь озера, піднявши фонтан крижаних бризок.
І в ту ж мить усі три двійники, що стояли на березі, здригнулися. Їхні фігури пішли брижами, як зображення на старому телевізорі, втративши чіткість. Вони на мить стали напівпрозорими, і крізь них можна було побачити дерева. Обіцянки в головах на секунду затихли. Зв'язок було порушено.

Лео не зупинився. Він знову і знову бив штативом по воді, перетворюючи ідеальне дзеркало на хаотичну, вируючу поверхню. Він не боровся. Він оскверняв. Він руйнував їхній ідеальний світ грубою, фізичною силою.

Двійники почали розсіюватися, перетворюючись на хмари темного диму. Їхні порожні обличчя вперше виразили щось схоже на... здивування.
Це дало Джейку і Кевіну дорогоцінну секунду, щоб прийти до тями.

І саме в цей момент з темряви лісу, з іншого боку, на берег вибігла постать. Це була Магда. Її обличчя було суворим і рішучим. Вона кинула в воду, прямо в центр виру, щось зі свого мішечка — жменю якогось білого порошку, схожого на сіль.

"БІЖІТЬ!" — закричала вона, її голос був сильним і владним, він прорізав навіть біль у голові. — "До машини! Зараз же! Я затримаю її!"

Позаду неї, з глибини лісу, почувся гучний рев. Це був звук автомобільного сигналу. Це Зої. Вона виконала свою частину плану.

Крик Магди і рев автомобільного сигналу спрацювали, як постріл стартового пістолета. Заціпеніння миттєво зникло, поступившись місцем чистому, тваринному інстинкту — бігти.

Лео першим розвернувся. Він кинув штатив, схопив Кевіна, який все ще розгублено дивився на воду, за комір і поволік його за собою.
"Рухайся!" — гаркнув він.

Джейк отямився останнім. Його погляд метнувся від Магди, яка стояла на березі, як древня жриця, обличчям до озера, до камери, що лежала на землі. На мить у ньому знову прокинувся продюсер. Докази. У нього на карті пам'яті були записані докази існування неможливого. Залишити їх тут було б божевіллям.

Він кинувся не до фургона, а вбік, до камери. Його руки тремтіли, але він встиг схопити її, притискаючи до грудей, як найцінніший скарб.
"Джейку, твою матір!" — проревів Лео, бачачи його маневр.

У цей момент з озера піднявся звук. Це вже не був тихий, гіпнотичний гул. Це був пронизливий, високочастотний вереск, сповнений болю і люті, ніби поранена велетенська істота кричала під водою. Цей звук різав по вухах, змушуючи згинатися від болю.

Джейк, схопивши камеру, нарешті побіг у бік фургона. Він не озирався. Він боявся побачити, що відбувається за його спиною, з Магдою. Боявся побачити, чи вдалося озеру відновити свої розбиті "обличчя".

Вони бігли, спотикаючись, крізь ліс, що раптом ніби ожив. Їм здавалося, що гілки хапають їх за одяг, намагаючись зупинити. Що коріння дерев виростає прямо під ногами, щоб вони спіткнулися. Звук автомобільного сигналу, до якого тепер додався рев двигуна, був їхнім єдиним маяком, що вказував шлях до порятунку. Це була гонка. І вони не знали, що женеться за ними — розлючена сутність з озера чи їхній власний божевільний страх. Вони просто бігли.

Вони вивалилися з лісу на галявину, де стояв їхній фургон. Він ревів, як поранений звір, фари били в темряву, а автомобільний сигнал розривав нічну тишу. За кермом сиділа Зої, її обличчя було блідим, але рішучим. Вона побачила їх і щосили натиснула на газ, розвертаючи машину для втечі.

"Швидше!" — кричала вона, відчинивши пасажирські двері.

Лео першим заштовхав усередину Кевіна, який ледве перебирав ногами. Потім заскочив Джейк, боляче вдарившись плечем об одвірок, але міцно притискаючи до себе камеру. Лео застрибнув останнім і з гуркотом зачинив важкі двері в ту саму мить, як Зої вдарила по педалі газу.

Фургон з ревом зірвався з місця, його колеса буксували на вологій траві. У вікно вони бачили, як на край галявини вибігла Магда. Вона бігла за ними, але не для того, щоб врятуватися. Вона прикривала їхній відступ.

Вона зупинилася на тому місці, де стояв їхній табір, і повернулася обличчям до темного лісу. У руці вона тримала свою дивну палицю. Вона не кричала і не робила загрозливих жестів. Вона просто стояла, мовчазна і непорушна, як одвічний камінь, ставши останнім бар'єром між ними і тим, що виривалося з глибини лісу.

Фургон набирав швидкість, його трясло на вибоїнах, гілки били по кузову, але Зої не звертала на це уваги. Вона вела машину, дивлячись лише вперед, подалі від цього проклятого місця.

Джейк припав до заднього вікна, намагаючись щось розгледіти. Останнє, що він побачив, перш ніж ліс остаточно поглинув галявину, була самотня постать Магди, що стояла на варті. Вона не дивилася їм услід. Вона дивилася на свого ворога. І вони розуміли, що вона залишилася там, щоб дати їм шанс. Сама, проти цілого озера. Їхня втеча була куплена ціною її самопожертви.

Фургон нісся лісом, ламаючи гілки і підстрибуючи на корінні. Зої вела його, не розбираючи дороги, покладаючись лише на інстинкти і потужність двигуна. Усередині було пекло: Джейк намагався утримати на місці незакріплене обладнання, Кевін сидів на підлозі, обхопивши голову руками і розгойдуючись, а Лео мовчки дивився у вікно, намагаючись оцінити, чи є за ними погоня.