9, 10

Частина IX. Хранителі

Зої прокинулася від різкого запаху трав і диму. Вона лежала на чомусь м'якому — на купі старих ковдр і сіна. Над головою були низькі дерев'яні балки, крізь щілини в яких пробивалися тонкі смужки денного світла. Вона була в землянці. Спроба поворухнутися не вдалася — її руки і ноги були вільно, але міцно зв'язані мотузкою. Паніки не було, лише дивна, туманна порожнеча в голові. Останнє, що вона пам'ятала, — це щасливе занурення в темну, ласкаву воду.

"Прокинулась," — пролунав спокійний жіночий голос.

З темного кута землянки до неї підійшла жінка. Вона була дивною, ніби з іншої епохи. Років п'ятдесяти, з довгим, сивіючим волоссям, заплетеним у косу, і обличчям, висушеним сонцем і вітром. Одягнена в простору полотняну сорочку і широкі штани, вона була схожа на хіпі, що заблукала в часі. Але її очі були старими, як сам ліс, — глибокими, спокійними і сповненими якоїсь давньої мудрості.

Жінка присїла біля Зої і піднесла до її губ глиняну чашку. З неї йшов той самий терпкий трав'яний запах.
"Пий. Це очистить твій розум від її пісні," — м'яко сказала вона.
Зої, відчуваючи дивну довіру, зробила кілька ковтків. Рідина була гіркою, але теплою.

"Де я? Хто ви?" — прохрипіла Зої.

"Ти в безпеці. Я — Магда," — відповіла жінка. Вона сіла поруч і почала перебирати в руках пучок якихось сухих трав. — "Ти була дуже близько. Ще трохи — і Вона б тебе забрала. Як і інших".

Магда почала розповідати, і її голос був схожий на шелест листя. Це була не розповідь, а скоріше легенда, що передавалася з покоління в покоління.
"Давним-давно, ще коли людей тут не було, з неба впала зірка. Вона вдарилася об землю з такою силою, що та розкололася, і на тому місці з'явилося озеро. Але це була не просто зірка. Це було щось... живе. І воно спить на дні, бачить сни і співає свою колискову".

Вона подивилася на Зої.
"Ті, хто чув її пісню, починали бачити видіння. Вона обіцяла кожному те, чого він найбільше бажав: спокій, любов, відповіді. Ті, хто вірив, йшли до неї. І Вона їх забирала. Вони просто... зникали. Ставали частиною її сну".

Зої згадала свої відчуття у воді. Спокій. Єднання.
"Але на моїх предків," — продовжувала Магда, — "її пісня не діяла. Ми народжуємося... глухими до неї. Може, кров у нас інша. Не знаю. І тому ми стали хранителями цього місця. Ми відлякували людей. Розповідали страшні казки, щоб ніхто не підходив до озера близько. Я — остання з роду. Всі інші пішли в місто".

Вона втомлено зітхнула.
"Але іноді приходять такі, як ви. Лякливі. Уперті. Такі, що не вірять у байки. Ті четверо студентів... вони теж не повірили. Ми намагалися їх зупинити. Але вони пішли до озера. І зникли. Один за одним. Воно забрало їх усіх".

Зої слухала, і туман у її голові повільно розсіювався, поступаючись місцем жаху усвідомлення. Жінка, яка витягла її з води, була не видінням. Вона була реальною. І вона щойно підтвердила, що легенда про Тихе Озеро — правда.

Побачивши, що в очах Зої з'являється усвідомлення, а не божевілля, Магда дістала невеликий ніж і одним впевненим рухом розрізала мотузки на її руках і ногах.
"Ти вже не в її владі," — пояснила вона, побачивши здивування Зої. — "Трава робить свою справу. Але не підходь до води, доки не поїдеш звідси. Вона тебе запам'ятала. І тепер кликатиме сильніше".

Вона піднялася і дістала з дерев'яної скрині одяг.
"Це," — Магда простягнула Зої щось схоже на стару вишиту сукню з грубого полотна. — "Плед — не одяг. Візьми, це подарунок".

Зої, ніяковіючи під поглядом жінки, одяглася. Сукня була трохи завелика, але гарна. Вона відчувала себе героїнею казки.

"Як ви мене знайшли?" — запитала вона, нарешті оговтавшись.

"Я завжди тут," — відповіла Магда, сідаючи на своє місце. — "Я живу в лісі. Я бачила, як ви приїхали. Бачила, як розкладали свої блискучі іграшки. Я спостерігала. Чекала. Знала, що Вона когось із вас покличе. Так буває завжди".

Її погляд став далеким, ніби вона дивилася в минуле.
"Я була в своєму сховку біля берега, коли ти пішла у воду. Твої друзі спали. Я вже думала, що не встигну... Але вони прокинулися і витягли тебе. А потім ти знову втекла. Поки вони возилися зі своєю машиною, ти тихо вийшла. Вона покликала тебе знову. Ти йшла до води, як зачарована. Я наздогнала тебе вже на березі, притиснула до рота ганчірку, змочену сон-травою. Ти одразу заснула. Притягти тебе сюди було важко, але я впоралася".

Вона замовкла, а потім подивилася на Зої з сумом.
"Ти дуже схожа на одну з них. На Катю. Ту, що зникла".

Зої сіла навпроти, підібгавши під себе ноги. "Розкажіть. Розкажіть про студентів. Як усе було насправді?"

Магда заплющила очі, ніби викликаючи спогади.
"Вони приїхали так само, як ви. Такі ж галасливі, самовпевнені. Їх було четверо. Лідер — Михайло, серйозний. Веселун з камерою — Андрій. Розумна, обережна Олена. І тиха, чутлива Катя. Ми з батьком намагалися їх попередити. Але вони лише сміялися з нас, називали лісовими дикунами.

В першу ніч Вона покликала Катю. Вона побачила у воді те, чого не було. Ми бачили, як вона злякалася. Але тоді ще нічого не сталося.

А потім Вона обрала найсильнішого. Михайла. Того, хто всіх вів. Вночі він тихо встав, роздягнувся і пішов у воду. Він думав, що йде до якоїсь великої таємниці, до знань, яких ніхто не мав. Ми бачили, як він зникає в темряві. Але не могли втрутитися — він би нас не почув. Його вже не було.

На ранок інші злякалися і побігли. Це була їхня помилка. Від неї не можна тікати. Це лише розпалює її апетит. Коли вони бігли лісом, Вона почала кликати їх його голосом. Голосом Михайла. Вона кликала їх назад. Андрій, той що з камерою, обернувся. І тоді вона його полонила. Ми лише чули крик. Коли ми прибігли, його вже не було, лише камера лежала на землі.

Двоє дівчат, Олена і Катя, добігли до зламаної машини. Вони були в істериці. Потім... потім вони зробили найстрашніше. Вони вирішили повернутися. Не за друзями. А за помстою. Олена була розлючена, вона хотіла... я не знаю, що вона хотіла. Спалити цей ліс, мабуть.