7, 8

Частина VII. Пісня Сирени

Конфлікт так і не вщух. Всі розійшлися по наметах, важко переживаючи сварку. Повітря було густим від невисловлених образ і прихованої тривоги. Ніч опустилася на табір, як важка оксамитова ковдра, принісши з собою звичну вже дзвінку тишу і ледь чутний низькочастотний гул з глибини озера.

Близько третьої години ночі Зої розплющила очі. Вона не прокинулася від шуму чи кошмару. Її ніби хтось лагідно, але наполегливо покликав. Не голосом, а чимось глибинним, на рівні інстинкту. Це був той самий "спів", який вона чула вдень, тільки тепер він став гучнішим, чіткішим, перетворившись на безсловесний, але зрозумілий наказ.

Вона рухалася плавно, майже беззвучно. Її очі були розплющені, але дивилися кудись крізь стінки намету, в них стояв туманний, сомнамбулічний вираз. Вона розстібнула блискавку спальника, потім намету. Холодне нічне повітря торкнулося її шкіри, але вона, здавалося, не відчувала його.

Зої вийшла з намету. Вона не взяла ані ліхтаря, ані взуття. Босоніж, у одній лише футболці та білизні, вона рушила в бік озера. Її кроки були легкими й нечутними на м'якому моху, спрацювали датчики руху Кевіна, але він так міцно спав, що навіть не почув сигналу.

Камери нічного бачення зафіксували її рух — бліда, майже прозора фігура, що ковзає крізь темряву.
Зої йшла до води, як віруюча йде до вівтаря. Вона не вагалася. Кожен її рух був сповнений якоїсь урочистої рішучості. Поклик ставав все сильнішим, обіцяючи спокій, єднання, повернення до чогось великого і теплого, чого їй так не вистачало все життя. Вона підійшла до самої кромки води, де чорна гладь зливалася з чорним берегом. Темрява попереду не лякала її. Вона вабила. Це було запрошення. І вона збиралася його прийняти.

Час завмер. Або, можливо, він просто перестав існувати в тому лінійному, впорядкованому вигляді, до якого звикли люди. Тут, на березі Тихого Озера, під гострим лезом місяця, панували інші закони.

Зої стояла на межі. Земля під її босими ногами була живою, прохолодною і м'якою, як оксамит. Вода попереду була не просто водою. Вона була обіцянкою. Рідкою ніччю, що дихала в унісон з її серцем, пульсуючи тим самим низькочастотним, утробним гулом, який став для неї колисковою.

Поклик, що витягнув її з теплого спальника, тепер перетворився на музику, яку неможливо було почути вухами, але яка вібрувала в кожній клітині її тіла. Це була пісня сирени, що співала не про смерть, а про звільнення. Про розчинення. Про повернення до Великого Спокою.

Вона рухалася повільно, кожен жест був сповнений сенсу, ніби частина стародавнього, давно забутого ритуалу. Вона торкнулася плеча, проводячи пальцями по шкірі, а потім, як змія скидає стару шкіру, дозволила футболці зісковзнути на землю. За нею — решта одягу. Прохолодне повітря огорнуло її тіло, але це був не холод, а ласкавий, протверезний дотик, що змивав з неї втому, тривогу, саму її особистість, залишаючи лише чисту сутність.

На її обличчі, зверненому до темної гладі, розквітла тиха, спокійна усмішка. Вона нарешті зрозуміла. Все своє життя вона бунтувала, шукала, ламала. Намагалася вирватися за межі, знайти щось справжнє, щось більше. І ось, воно було прямо перед нею. Нескінченне, тихе, любляче.

Її перший крок у воду був кроком нареченої до вівтаря. Крижаний дотик мав би обпалити, змусити її скрикнути і відсахнутися. Але вона відчула лише те, як темрява приймає її, як прохолодні пальці води лагідно обіймають її щиколотки.

Вона йшла далі, вглиб. По коліна. По стегна. Вода розступалася перед нею без жодного сплеску, ніби була не рідиною, а густим, еластичним туманом. Їй здавалося, що вона йде не в глибину, а вгору, до зірок, що відбивалися на дні цього перевернутого неба.

Навколо неї нічого не існувало. Ані табору, ані друзів, ані її минулого життя, сповненого боротьби і розчарувань. Лише вона і цей темний, живий океан спокою. Вона була впевнена, абсолютно переконана, що йде назустріч чомусь прекрасному. До матері, якої в неї ніколи не було. До любові, яку вона так відчайдушно шукала.

Коли чорна вода сягнула її грудей, вона розвела руки в сторони, розкриваючись назустріч своїй долі. Її голова трохи закинулася назад, а з губ зірвався тихий, щасливий видих. Це був не кінець. Це було повернення. І темне дзеркало озера готувалося прийняти своє відображення, щоб зробити його частиною себе. Назавжди.

Лео не спав. Сон не йшов до нього після нічних флешбеків. Він лежав у своєму спальнику з розплющеними очима, вслухаючись у тишу, яка більше не здавалася йому спокійною. Вона була зловісною, вичікувальною. Це була тиша перед атакою, яку він так добре знав.

Раптом до його тренованого слуху долетів ледь помітний звук — тихе "ш-ш-ш" блискавки сусіднього намету. Занадто швидке, занадто різке для людини, що просто виходить у потребі. Інстинкти Лео спрацювали миттєво. Він сів, його рука вже тягнулася до потужного ліхтаря, і припав до вентиляційного віконця.

Він побачив її в ту ж мить, як вона вийшла.
Фігура Зої, ледь помітна в слабкому місячному світлі, рухалася від намету. Не ковзала, не йшла плавно. Вона рухалася швидко, майже бігла, але її рухи були дивними, рваними, ніби її тіло не до кінця їй підкорялося. Вона не озиралася, її ціль була очевидною — темна смуга води.

Лео не вагався ані секунди. Він знав, що це не нічна прогулянка. Це була втеча. Або щось гірше.

"Тривога!" — гаркнув він, його голос розірвав нічну тишу, поки він сам уже розривав блискавку свого намету. — "Джейку, Кевіне, підйом! Зої йде до води!"

Події розгорталися блискавично, за лічені секунди.
Поки Джейк і Кевін, розбуджені криком, намагалися усвідомити, що відбувається, Лео вже був на ногах. Він схопив ліхтар, і потужний промінь вирвав фігуру Зої з темряви.

Вона вже була на березі. Вона не роздягалася повільно — вона зривала з себе одяг різкими, майже звірячими рухаами. Ліхтар Лео зловив відблиск її оголеної фігури.