2

Частина II. Народження Патруля

Закинута лікарня "Надія"

Ніч була холодною та безмісячною. З-за щільної завіси хмар не пробивалася жодна зірка. Старий фургон з привидом, що робить селфі, зупинився на узбіччі розбитої дороги. Вдалині, немов скелет доісторичної тварини на тлі нічного неба, темнів силует закинутої лікарні "Надія". Бите скло у вікнах поблискувало, як змертвілі очі.

Світло від невеликої світлодіодної панелі, яку тримала Зої, різко вихоплювало з темряви постать Джейка. Його волосся, як завжди, було ідеально укладене за допомогою дорогого гелю, контрастуючи з потрісканими стінами лікарні на задньому плані. Він стояв у "героїчній" позі, яку репетирував перед дзеркалом, — ноги на ширині плечей, руки схрещені на грудях, на яких виднілася чорна футболка з логотипом "Примарного Патруля".

Лео мовчки налаштовував камеру на штативі, вибираючи ідеальний ракурс, щоб лікарня виглядала максимально зловісно.

"Камера... Мотор..." — ледь чутно прошепотіла Зої, скептично дивлячись на Джейка.

Джейк глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти калатання серця. Це був його перший раз. Перша зйомка. Одне діло — планувати все в гаражі, і зовсім інше — стояти тут, у гнітючій тиші, яка, здавалося, тиснула на барабанні перетинки.

"Привіт усім, хто не спить!" — почав він, намагаючись, щоб його голос звучав глибоко і впевнено. Камера почала запис. — "З вами Джейк Сторм та "Примарний Патруль". Сьогодні ми прибули в одне з наймоторошніших місць України. Це — покинута психіатрична лікарня "Надія", стіни якої бачили більше болю та страждань, ніж можна собі уявити".

Він зробив драматичну паузу, дивлячись прямо в об'єктив.

"Роками тут ходять чутки про дивні голоси, про тіні, що блукають порожніми коридорами. Деякі кажуть, що душі пацієнтів досі не знайшли спокою. Ми тут, щоб перевірити це. Кажуть, що такі місця, насичені негативною енергією, стають своєрідними... енергетичними порталами. Вони — шрами на тілі нашої реальності, крізь які потойбічний світ може просочитися в наш".

Він говорив заздалегідь вивчений текст, намагаючись вкласти в кожне слово максимум пафосу. Але в його очах, які уважно фіксувала камера Лео, проскакувала ледь помітна нервозність. Він постійно кидав швидкі погляди на темні вікна лікарні, ніби боявся, що звідти на нього справді хтось дивиться. Його впевненість була ще крихкою, як тонкий шар льоду на глибокій воді. Він був актором, який вперше вийшов на сцену, і відчайдушно боявся забути свою роль і показати, що за маскою безстрашного дослідника ховається звичайний хлопець Яків, якому зараз було просто дуже, дуже страшно.

Джейк завершував свій монолог, намагаючись видавити з себе максимально переконливий і водночас занепокоєний погляд.

"...Ми готові перетнути цю межу. Готові зазирнути в безодню. Чи готова безодня зазирнути в нас? Залишайтеся з "Примарним Патрулем", і ми дізнаємось".

Він замовк, зберігаючи позу, очікуючи команди.

"Стоп! Знято!" — голосно скомандувала Зої і вимкнула світлову панель. Темрява миттєво знову їх поглинула. — "Ну що, Сторме, в тебе тремтить голос, а очі бігають, ніби ти загубив сто гривень".

Джейк роздратовано видихнув. "Все нормально. Легке хвилювання. Перший раз, все ж таки".

"Ага, легке," — гмикнула вона. — "Ти так боїшся цієї розвалюхи, ніби там на тебе чекає податкова, а не вигадані привиди. З таким виразом обличчя глядачі будуть сміятися, а не боятися".

Лео мовчки відійшов від камери і почав протирати об'єктив, ніби розмова його не стосувалася, хоча він чув кожне слово.

Зої підійшла до Джейка впритул і зазирнула йому прямо в очі, хоча їх було ледь видно у світлі ліхтарів, "боягуз".

"Я не боягуз!" — заперечив Джейк, можливо, занадто голосно.

"Тоді доведи," — кинула вона виклик. — "Проблема в тому, що ти намагаєшся грати страх перед невідомістю. А ти боїшся не невідомості. Ти боїшся, що з-за рогу вискочить якийсь бомж і дасть тобі по голові. Це різні речі, друже".

Вона розвернулася і кивнула на чорний провал вибитого входу в лікарню.

"Ходімо. Зараз ми візьмемо ліхтарі й пройдемося головними коридорами. Ти на власні очі переконаєшся, що там немає нікого, крім щурів і, можливо, пари наркоманів, які злякаються нас більше, ніж ми їх. Ми перевіримо всі "страшні" місця, де будемо знімати. Ти заспокоїш свої нерви, зрозумієш, що все під контролем".

Вона зухвало посміхнулася, і її зуби блиснули у тьмяному світлі.

"А потім повернемося сюди, і ти перезапишеш свій пафосний вступ. Тільки цього разу ти будеш грати впевненого хлопця, який знає, що всередині порожньо, але робить вигляд, ніби йому страшно. Розумієш різницю? Не боятися, а грати страх. Це буде набагато переконливіше".

Джейк вагався лише мить. Пропозиція Зої била точно в ціль. Його лякала не містика. Його лякала брудна, небезпечна реальність покинутої будівлі. Вона це зрозуміла. І, як не дивно, її зухвала пропозиція додала йому рішучості.

"Добре," — твердо сказав він. — "Пішли. Влаштуємо невелику розвідку".

Озброївшись потужними ліхтарями, вони втрьох — Джейк, Зої та Лео — увійшли всередину. Фургон із Кевіном залишився на дорозі як спостережний пункт. Повітря всередині було важким і застояним, насиченим запахами плісняви, гниття та старих медикаментів. Під ногами хрускотіло бите скло та уламки штукатурки.

Вони пройшлися головним коридором на першому поверсі, зазирнули в кілька порожніх палат, де вітер гуляв через вибиті вікна. Відвідали операційну з іржавим столом посередині, оглянули підвал, завалений старим мотлохом. Як і передбачала Зої, будівля була мертвою. Єдиними ознаками життя були послід щурів та кілька свіжих графіті на стінах. Жодних бомжів, жодних наркоманів. Нічого. Лише занепад і запустіння.

Лео мовчки освітлював простір, його досвідчене око вже вихоплювало майбутні ракурси, гру світла й тіні. Зої, навпаки, поводилася зухвало: стукала по стінах, голосно кричала "Агов!", насолоджуючись гучною луною. Джейк спочатку йшов напружено, але поступово, переконуючись у повній безлюдності місця, розслабився. Його страх перед реальною небезпекою зник, поступившись місцем азарту. Це була просто їхня знімальна локація. Величезний, похмурий павільйон.