1

Пролог. 1996 рік. Остання плівка.

Серпень, 1996.

Старенький УАЗ-452, прозваний друзями "Буханкою", трясся і деренчав, пробиваючись крізь зелений тунель, утворений зімкнутими кронами прадавніх буків. Стовпи сонячного світла пронизували листя, вихоплюючи з напівтемряви мільярди танцюючих пилинок. У салоні було душно й пахло бензином та розігрітим металом. На старому касетнику, час від часу зажовуючи плівку, хрипів якийсь популярний мотив.

За кермом сидів Михайло — капітан їхньої маленької географічної експедиції. Серйозний, зосереджений, він вдивлявся у ледь помітну колію, яку хтось, колись, проклав у цій глушині. Поруч, звіряючись із великою, розкладеною на колінах картою, сиділа Олена. Її брови були стурбовано зведені.

Ззаду, сидячи на рюкзаках, влаштувався Андрій. Він притискав до ока об'єктив своєї новенької відеокамери Sony Hi8 — батьківський подарунок, яким він неймовірно пишався.

"І ось, шановні глядачі, ми заглиблюємось у незаймані цивілізацією хащі!" — бадьоро коментував він, наводячи об'єктив на потилицю Михайла. — "Наш безстрашний лідер веде нас до слави, або, що більш імовірно, до найближчого ведмедя. Катю, посміхнися для історії!"

Катя, яка сиділа навпроти, лише ледь підняла кутики губ. Вона не відривала погляду від вікна, дивлячись на миготливі, ніби однакові, дерева.

Саме в цю мить двигун "Буханки" видав дивний звук. Він ніби закашлявся раз, потім другий, захлинувся і затих. Машина, підкоряючись інерції, проїхала ще кілька метрів і стала посеред дороги.

Запала тиша. Така раптова, глибока і всеосяжна, що аж заклало вуха. Хрип касетника обірвався. Спів цикад, який ще хвилину тому здавався оглушливим, зник. Не було чути ні птахів, ні шелесту листя. Тільки дзвін у власній голові.

"Чорт," — вилаявся Михайло і знову повернув ключ у замку запалювання.

У відповідь пролунало лише жалібне виття стартера, що відчайдушно намагався вдихнути життя у мертвий механізм.

Андрій не вимикав камеру. Він направив об'єктив на обличчя Олени.

"Момент істини," — прошепотів він у мікрофон. — "Чи зможе наша команда вижити в дикій природі? Чи стануть вони обідом для місцевої фауни? Не перемикайте!"

"Андрію, припини," — роздратовано кинула Олена, навіть не глянувши на нього. — "Михайле, що з нею?"

Михайло втретє повернув ключ. Нічого. Він з силою вдарив долонею по керму.

"Не знаю. Схоже, приїхали."

Він відчинив двері, і в салон увірвалося густе, нерухоме повітря, насичене запахом прілого листя. Навколо них стіною стояв ліс — мовчазний, байдужий і, як раптом усім здалося, абсолютно недружній.

Андрій продовжував знімати, фіксуючи, як Михайло, витираючи спітнілі руки об джинси, відкриває капот. Він знімав розгублене обличчя Олени, яка все нижче схилялася над картою. Він знімав Катю, яка мимоволі обхопила себе руками, хоча спека стояла неймовірна.

Напруга стала майже фізично відчутною. І справа була не в машині. У самій цій дзвінкій, неживій тиші було щось неправильне. Щось загрозливе. І камера Андрія, байдужий скляний очевидець, методично записувала початок їхнього кінця.

Годину потому діагноз був невтішний. Михайло, вимазаний мазутом і спітнілий, закрив капот "Буханки" з таким гуркотом, що той аж підстрибнув на іржавих петлях.
"Трамблер," — коротко кинув він. — "Пробило кришку. Ремонту тут на пів дня, якщо взагалі зможу щось зробити. І це без гарантій".

"Отже, ми застрягли," — констатувала Олена. Голос у неї був рівний, але Андрій через видошукач своєї камери побачив, як вона стиснула край карти до білих кісточок. Він навів об'єктив на її руки, затримуючи кадр. "Драматургія," — пробурмотів він.

Сонце почало схилятися до верхівок дерев, і ліс став помітно темнішим. Вода у флягах закінчувалася.
"Треба знайти джерело," — сказав Михайло, знову перебираючи на себе роль лідера. — "Розбивати табір тут, біля дороги, сенсу немає. Знайдемо воду, переночуємо, а завтра зранку я спробую полагодити це корито. Якщо ні — доведеться йти пішки до найближчого села".

Вони рушили вглиб лісу, перпендикулярно до дороги. Михайло йшов попереду з компасом, Олена з картою — слідом за ним. Андрій, час від часу спотикаючись об коріння, плентався позаду, намагаючись зняти їхні спини на тлі густих заростей. Катя йшла останньою, тихо, немов тінь.

Вони йшли близько пів години. Ліс ставав дедалі густішим, темнішим. Мовчання було майже абсолютним, порушуване лише хрускотом гілок під ногами. Раптом дерева перед ними ніби розступилися. Вони вийшли на край невисокого схилу, і перед ними відкрилося видовище, що змусило всіх замовкнути.

Озеро.

Воно було неймовірним. Ідеально, математично кругле, ніби хтось велетенським циркулем прокреслив його контур у серці лісу. Поверхня води була темною, майже чорною, і абсолютно нерухомою, наче застигле вулканічне скло. Вона не відбивала небо; вона, здавалося, поглинала його. Навіть сонячні промені, що падали на неї, тонули без сліду, не створюючи відблисків. По периметру озера, прямо біля води, росла густа стіна очерету, що лише підкреслювало його досконалу форму.

Андрій повільно опустив камеру, вражений побаченим. Навіть він, вічний цинік, відчув благоговіння.
"Ого," — видихнув він. — "Оце так місце".

Вони обережно спустилися до берега. Повітря тут було прохолоднішим і ніби густішим. Дзвінка тиша стала ще глибшою.

Михайло присів біля води, зачерпнув трохи в долоню, понюхав. "Чиста. Без запаху".

Але щось його турбувало. Він знову розгорнув свою велику топографічну карту, розклавши її на сухій землі. Довго водив пальцем, звіряючись з компасом.
"Не може бути," — пробурмотів він. Олена нахилилася до нього.
"Що там?"
"Дивись," — сказав він, тицьнувши пальцем у певну точку на карті. — "Ось ми. Ось дорога. Ми пройшли десь кілометр на північний схід. Тут... тут нічого немає".

Андрій навів камеру на карту. Об'єктив показав щільну зелену пляму, перекреслену тонкими лініями горизонталей. Жодних блакитних позначок, жодних натяків на водойму.
"Тут суцільний ліс," — спантеличено сказав Михайло, піднімаючи погляд від карти на темне дзеркало води, а потім назад. — "Цього озера... його не існує".