Епілог

Епілог

Накрапав дрібний дощ. У селі, що розкинулося на розлогих пагорбах біля річки, було тихо і вогко. Тут дихалося вільніше, ніж у місті, повітря було чистим, аж пахучим, як у дитинстві.

Іванна взулася у резинові чоботи, накинула куртку з капюшоном і пішла у сарай. Її мати, ще молода, але побита життям жінка, кутаючись у пухнасту хустку, стояла у дверях сіней і дивилася на дочку. Її суворе, але гарне, справжнє обличчя було насупленим і невдоволеним.

– Там насос біля лісапети, накачай, бо поспускало колеса. – Похитала сердито головою, зітхнула. – Ну що за дитина, ну чого ти о цій порі приїхала? Куди зібралася? Га, Іванко? Питаюся. Вчора мовчала що води до рота набрала, зараз мовчиш. Щось трапилося? З Василем посварилися? Га?

– Мамо, – Іванна підійшла до ґанку з велосипедом – старою “Україною”.  – Досить вже розпитувати. Поживу трохи у тебе, тобі поміч і не так самотньо.

– А робота ж якже? Що ти оце надумала? Дурна дівка. Знов клямка запала?

Іванна оглянула подвір’я, стіни хати, в якій минуло її дитинство, кілька горіхів у дворі і похилений паркан. Було відчуття, що вона нарешті віднайшла своє місце, хоча й дечого, звісно, бракувало. Але це вона збиралася виправити найближчим часом.

– Запала. То й що?

– Не роби дурниць, не роби, чуєш? – сердилася мати.

– Годі вже, мамо. Єдина дурниця, яку я колись зробила, – послухалася тебе і вийшла заміж за Васю.

– От невдячне на мою голову.

– Мамо, – Іванна підійшла і обняла стару, – все добре. Я скоро повернуся.

– Куди вже?

– Туди, де маю бути.

***

Сусіднє село майже нічим не відрізнялося. Тільки стояло воно не на березі річки. Все інше: хати, вулички, огорожі, криниці, навіть люди – були таким самим, як і в рідному селі Іванни. 

Жінка повільно крутила педалі, з незвички м’язи трохи боліли, та вона не звертала уваги, зосереджена на тому, щоб не збитися з дороги. Бувала вона тут колись у дитинстві, але майже нічого не пам’ятала, щось стерлося зі спогадів, щось трансформувалося.

Вона заїхала на центральну вулицю, вимощену старою бруківкою, огледілася. Було порожньо, і куди далі їхати, Іванна не знала. Вона не мала ні нового номера телефону Артура, ні його адреси.

Обабіч розмальованих лебедями воріт поволі простувала бабця з двома відрами, повними по вінця. Йшла з криниці неподалік.

Іванна злізла з велосипеда, сперла його об дерево.

– Боже помагай, – привіталася.

– Спасибі.

Бабця поставила відра й з цікавістю роздивлялася невідому їй жіночку. В селі всі знали всіх і кожна нова людина викликала справжню хвилю нездорового інтересу у більшості жителів села.

– Ти чия будеш, дитино?

– З Паланки, – Іванна кивнула у бік.

– А, – бабка піджала губи. – То йдеш куди?

– Шукаю хату Федорчуків. Знаєте таких?

– Знаю, чого ж не знати. Вчителька тутешня. Чоловік ще у неї помер кілька років як, а осьо й сина привезли, кажуть, калікою став на війні. Ой боже, боже! Таке горе Марії, за шо тіко Бог таке посилає нещастя? Хай би вони там всі пощезли зі своєю війною! Тьху! – бабця сплюнула, а тоді, примружившись, додала: – А тобі навіщо?

– Я з райради, – без усякого сорому збрехала Іванна, – там хлопцю як учаснику бойових дій гроші мають бути, то документи треба.

– О! – багатозначно звела пальця стара. – Ну то хоч гроші. Марії за чоловіка, кажуть, нічо не заплатили. Ото горе, горе…

– Та хіба ж гроші до життя повернуть?

– Правду кажеш, дитино. Ну то дивися – підеш ондо аж до тієї вулиці, там наліво повернеш, передостання хата, сіреньова така. Ото Федорчуки там живуть.

– Дякую. Дай Бог здоров’я.

– І тобі.

Бабця почвалала з відрами далі, Іванна стрибнула на велосипед і за лічені хвилини була на місці. Попереду було найважче.

Вона зупинилася біля сірих воріт з намальованими квітами. От люблять у цій місцевості розмальовувати ворота, у кого краще.

Постукала. За парканом було тихо. Іванна штовхнула хвіртку. Як і припускала, було відчинено.

Двір заріс травою, посеред якої вела “стежка” з бетонних плит аж до самої хати, справді пофарбованої у бузковий колір. На ґанку під навісом поралася жінка, терла бараболю свиням. Вона підняла голову, й Іванна побачила спотворене горем і стражданнями ще молоде лице, яке обрамляла чорна хустка.

– Доброго дня. – Іванна застигла за кілька кроків, намагаючись вгамувати прискорене серцебиття, від якого у неї починали тремтіти руки.

– Доброго, – відізвалася жінка.

– Я шукаю Артура. Прийшла провідати.

Жінка довго дивилася на непрохану відвідувачку.

– Він тут? Чи я помилилася будинком? – перепитала Іванна після тривалої мовчанки.

– Не помилилася, – нарешті відповіла жінка голосом, в якому не було й краплини теплоти. – Хто ви така? Чи не знаєте, в якому він зараз стані? Чого прийшли?

– Будь ласка, – Іванні довелося прикусити себе за щоку, щоб не зірватися на грубощі, очевидно, матері Артура, – передайте йому, що прийшла Іванна. Якщо він відмовиться мене бачити, я піду і більше не приходитиму.

Артурова мати підвелася зі стільчика, на якому сиділа, обтерла руки об фартух, мовчки розвернулася і пішла у хату.

Хвилин за п’ять, коли Іванна від нетерпіння вже витоптувала стежку у бетоні, жінка повернулася.

– Заходьте.

У сінях Іванна скинула резинові чоботи, ступила на холодну доріжку, що зателяла дерев’яну підлогу, й пішла за господинею. Всередині хати у побілених стінах з обох боків виростали блакитні прямокутники дверей, що вели у жилі кімнати. Одну з таких дверей і відчинила мати. На порозі вона застигла в півоберта до гості.

– Не знаю, хто ви така і що вам треба, але ви перша, кого він погодився пустити до себе. Якщо, – вона підвела суворі вологі очі, так схожі на очі її сина, – ви повернете його до життя, я…

Її голос зірвався, а рот перекосило.

– Прошу, не треба плакати. 

Іванна увійшла до кімнати, тихо зачинивши за собою двері.